Ще не було й п'яти годин ранку, коли Любина Павловна повернулася з церкви. Все тіло нило, ніби хто добре попобив, ноги підкошувались од утоми, а великі чорні очі ніби хто піском позасипав — боляче було заплющити.
— Спати, спати, спати,— нечутно шептали її вустоньки.— Ох, не дадуть христослави, почнуть грюкати у вікна, у двері... Ну, та дарма! Не сидіти ж, лупаючи сонними очима, як голодна сова. Треба дідові наказати, щоб не пускав.
Вчителька підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Ще не розвиднювалося. Було місячно, й чистенький сніжок, що випав звечора, виблискував самоцвітами чудовими.
— Як хороше!..— шептала вона, вдивляючись у широку вулицю, по котрій рухались довгі тіні: люди розходились із церкви, чутно було крізь шибки глуху ґутірку й тупотіння ніг.
— Спати!.. Діду, а діду!..
Вона спустила занавіску, й жваві, тендітні, біленькі пальчики її швидко забігали по гачках на сукні.
Ввійшов сторож.
— Добридень, панночко люба! З празником поздоровляю.
— Спасибі, спасибі, дідуню... От що, дідуню, той... Воно, звісно, трохи ніяково не пускати, але... мені страшенно спати хочеться. Ха-ха-ха!.. вморилась я, дідуню. Такою вже нікчемою, певне, вродилася...
— Та спіть, Господь із вами, на здоров'ячко. Ото диви... Та я й близько їх не підпустю... Це ви про христославів?.. Ого, нехай спробують,— заспокоював дідусь.
Любина Павловна одсунула шухляду з комоду, витягла паперову торбинку з цукерками, другу з горіхами.
— Оце, дідуню, обдаруєте, а мене не будіть.
Дід вийшов, не поспішаючись, а панночка нашвидку роздяглася, одкинула червону ковдру з ліжка й хутко пірнула під неї.
— О-о-о, як же хороше,— потягнулась вона, закинувши руки за голову. Як гарно!..
Заплющила стомлені очі, й темна тінь лягла під ними від спущених довгих вій. Вона повернула голову од вікна, в котре через верхні шибки зазирав їй в обличчя підглядач-місяць.
Але сон уникав очей. Пишні чорні коси боляче гнітили голову; в ушах лунали ще досі церковні співи, нило тіло.
Любина Павловна підвелася, розплела коси і вкрила ними білосніжну подушку. Думки роями заклубилися в голові, під думки й заснула, а засипаючи, чула, як приходили христослави із звіздою, як дід прохав їх не гомоніти, бо люба панночка спочивають, пізнавала голоси школярів, своїх улюбленців... Все змішалося в якімсь тумані, солодкім-солодкім, як утома після дневної праці важкої.
Прокинулась, коли вже, замість місяця, сонечко різко світило в обличчя. Розбудив якийсь незрозумілий гомін.
Вона прислухалась.
— Либонь, свариться хтось?
— Сказано ж вам руським язиком, що не можна, не велено,— пізнала Любина Павловна голос діда.
— Кому ти говориш — не можна, хаме, га? Как тето не можна, селі я хачу? Одойди од дверей, старий чорт, а то я по-салдацькому з тобою розщитаюсь!..
— Інструктор Сопілка,—розпізнала нарешті Любина Павловна, підвелася й почала зодягатись, дослухаючись.
— Молодий ти ще розщитатись зо мною. Кажу: не пустю, ну, значить, і йди собі геть. Иш, залив спозаранку сліпи та й лізе, куди не треба. Ну, чого оце прешся? Не бачили тебе, п'яного? — бурчав дід.
— Как ти смієш тикать на мене, хахляка необразована, га? Ти тямиш, старе луб'я, з ким ти розговарюєш?
— Де ж пак не знати! Цабе велике!..
— Не цабе, а старшой унтер-офіцер Мусєй Сидорович Сопелка. Поняв?.. Одойди!.. Разві ти понімаєш обхожденіє благородное, што мінє треба, как полатається по образованому уставу, візіт іздєлать баришнє.
— К чортам!.. Господи прости, согрішиш з тобою... Геть, кажу! все одно не пустю.
— Не пустиш? га?.. Ну, дак ми штурмом возьмем.
Почулось тупотіння ніг, лемент діда, московська лайка; за хвилину двері грюкнули, й герой втисся в сіни, і дзенькнув клямкою до кімнати Любини Павловни.
— Не можна, не можна зараз! — гукнула вона.— Я ще не одяглася. Постривайте хвилинку.
— З нашим овдовольствієм, мамзель. Не безпокойтесь,— кланявся й підкручував уса перед дверима голінний Сопілка,— ми покуримо здесєчки, поки ви хвасон наведете. Што ж, ми разві не понімаємо? Видали, слава Богу, образованих дам. М-да... Ти от, старий сапог, тетого й не нюхав, потому ввесь свой вєк хахлом нікчемним прожив і не сліхав, што значить візіт і всьо такоє... А Сопелка, брат, п'ять годов із панством кумпанію держав, з офіцерством і всьо такое...
— Ішов би ти, Мусію, додому краще та не соромився б. Ти глянь на себе: на ногах не встоїш, цигарки не скрутиш...
— Ну, то ти, положим, не бреши. В ногах у мінє нікакого дроженія не замічається...
— Де вже там... А тхне від тебе, як з помийниці. І до кого ти приперся?..
— Как до кого? До вчительки.
— Та хіба вона тобі кумпанія? От, Господи! нажереться спозаранку й лізе почом здря. Ну, і йшов би собі до своїх-таки мужиків.
— Што ти мінє словесность вичитуєш? Говорю тобі, што ськаю по сібє обчества. Вона вчителька, а я вчитель, да ішо й старшой унтер... і ні копейки менш.
Одчинились двері.
— Прошу, пане інструкторе,— ласкаво посміхаючись, промовила Любина Павловна.
— А-а, здрастуйте, мамзель,— прояснів Сопілка.— Наше вам... З празником, значить, і всьо такое. От видиш, дєд, не всі такиї свині, как ти.
Сопілка увійшов у кімнату й стукнув зграбно закаблуками, дзенькнувши острогами.
— Спасибі, Мусію Сидоровичу,— відповіла на вітання Любина Павловна.— Сідайте.
— Тето можна.
— Може, вип'єте чарку вина. Тільки, вибачайте, в мене горілки нема, а вино солоденьке.
— То ість как тето? — образився Сопілка.— Разві я не понімаю? Слава Богу, п'ять, можна сказать, лет...
— Та не в тім річ,— сміялася Любина Павловна.— Може б, ви випили й закусили, а в мене тільки вино та цукерки з горіхами.
Вона поставила перед "інструктором" тарілку з гостинцями й одіткнула пляшку з вином.
— І ви ж зо мной?
— А то як же? Авжеж, вип'ю заради свята.
Любина Павловна налила йому шклянку, а собі чарочку.
— Ну, цокнемся. Дай Боже, щоб нам добре вчити та не сваритись цілий рік.
— Хе-хе-хе! зачим сваритись з такою делікатною барішньою? Тето не модель. Тольки зачим такая неправильность?
— Ха-ха-ха! яка неправильность?
— Да от, што ви сібє чарочку...
— Ну-у, дурниця. Я більш не можу.
— Хе-хе-хе! скісняєтесь.
— Ні, не те. Просто не звикла більш пити. Та й се... тільки на Різдво та на Великдень.