— Гась? — не дочула стара.
— Побільший, кажу, кухоль наливайте! — крикнув Федько їй у вухо.— Щоб подіяло!..
— Ага, ага, подіє,— закивала стара головою,— поспішай, добрий молодець, бо швидко подіє... Не вспієш потім...
— А зілля? — витріщився Федько.— І що подіє?..
— Гась?..
— Тьху!.. Скільки вам кричать? Живіт уже болить від крику!
— Зілля від живота ти вже випив...
— Ой, що ж ви наробили, бабо? — Федько аж за голову вхопився.— Та не мене треба було приворожувати...
— Гась?
— Не мене, кажу! — закричав Федько.— А Гальку Козачок до Вітьки Горобця! Та я ж вам ясно сказав, що ж ви переплутали?
Але тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати... Так і закінчилася історія з зіллям... Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур’ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля.
— Галю треба було приворожувати, а не мені від живота!..
Лише в надвечір’я Федькові трохи полегшало і до нього почав повертатися бадьорий настрій.
— Головне — духом не падати,— казав він сам собі.— На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося. Та й що таке, зрештою, зілля? Бабські забобони, пережиток! На живіт воно, може, й діє, а до любові треба по-серйозному підходити... Що ж придумати на даному етапі?
Федько готує агресію
Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання.
Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.
А розпочалася та диверсія з такої от філософської дискусії.
— Під лежачий камінь і вода не тече. Треба вже від слів активно переходити до діла, як каже голова колгоспу. Давай атакуємо Гальку з усіх боків, вкрутимо її добряче й підсунемо ультиматум! Будь спокійний, вона викине білий прапор.
— Чи ми її вкрутимо, це ще бабуся надвоє ворожила,— зітхнув Вітька,— а що вона нас укрутила, то це точно.
— Ех, ти, панікер! Та коли ми будемо так падати духом, то нам забезпечена самотня й одинока старість! — докоряв "диверсант".— Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Цілу тонну халви мені обіцяла! Та я витримав, хай вона помучиться та посумує, а потім ми її одним ударом — бах! — і перемога. Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.
— І написав? — стрепенувся Вітька.— Ану, читай!
Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав:
— "Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє.
О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички..." — Ну, як? — не втерпів Федько.— Дух забиває?
— Забиває,— згодився Вітька.— У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі? Став у межах усієї області.
— Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! — охоче погодився Федько.— Мені це нічого не коштує. Слухай далі. "О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи — морські корали, а Ваші дрібні зубки — як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова — як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша — як теє яснеє сонце!
О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько..."
— Підожди, підожди! — перелякано замахав Вітька руками.— Бо в мене голова йде обертом.
— Потерпи, вже не так багато,— заспокоїв Федько.— Я теж мало не очманів, як писав. "Як сонце, з’явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька і взяти найактивнішу участь в коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву".
— А де призначити — тут чи на тому світі? — не зрозумів вкрай спантеличений Вітька.— Я хочу, щоб тільки тут.
— Це й мається на увазі,— задоволено посміхнувся Федько.— А взагалі яке враження?
Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.
— Сильно! — врешті сказав він.— Хоч я нічого й не втямив.
— Головне, що дух забиває! — захоплено вигукнув Федько.— Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.
— Покладаюсь на тебе. Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки,— сказав Вітька.— А я не піду.
— Гаразд,— погодився Федько.— Підкладу вже їй бомбу і візьму перший удар на себе.— Він поклав листа за пазуху, підв’язав потугіше штани й витер під носом: — Жди мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!
— Раз мати родила! — відповів Вітька.— Я тебе не забуду, мій вірний, друже.
Діалог про підготовку до штурму
— Ну?.. Що?.. Та не тягни... Віддав?..
— Віддав... Хе-хе-хе...
— Прочитала?
— Прочитала.
— І що?.. Та не тягни, Жучок!
— Ну, прочитала, а я стою. І вона стоїть. І дивиться...
— На кого дивиться?
— Та на мене ж.
— А чого це вона на тебе дивилася?
— А я хіба знаю? Стоїть і дивиться, наче хто її по голові стукнув. Та все лоба тре, мов до пам’яті приходить. І дивиться на мене.
— Ну, подивилася, а далі що?
— І далі дивиться і мовчить.
— Та що ти за цяця, щоб вона на тебе довго дивилася?.. Диво яке?
— А я хіба винен? А вже потім як опам’яталася, то як засміється!.. Трохи не впала. А я стою й чую, що в мене ось-ось штани зсунуться...
— Та провались ти з своїми штаньми!.. Ну посміялась, а далі що? Плакала?
— А далі каже: "Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п’ятій годині наніс мені візит".