Шандор Петефі "Витязь Янош"
(Скорочено)
Палає сонце так в степу несамовито,
Неначе чабана надумало спалити,
Йому ж усе одно, отому чабанові,
Бо він уже давно згорає від любові.
З кохання в чабана палає юне серце.
Отара за селом на вигоні пасеться,
Про вівці про свої забув чабан у cкpycі,
Розлігся у траві на латанім кожусі.
Як море надовкіл – і цвіту, і билини,
Але на квіти він і погляду не кине,
До тихого струмка, що поблизу хлюпоче,
Припали чабана закоханого очі.
Не до холодних хвиль,
що пропливають зблизька, –
Не зводить він очей з білявого дівчиська,
Очима ловить стан і золоте волосся,
І груди молоді — аж серце запеклося!
Підтикало дівча убогу спідничину,
Білизну у струмку полоще без спочину,
Коліна молоді біліють над водою,
Ох, Янчі бідний мій, не знався ти з бідою!
Потрапити в біду судилось, любі друзі,
Не іншому кому, а Янчі Кукурудзі, –
Бо дівчина в струмку, то Ілушка кохана,
Все щастя чабана, його сердечна рана.
"Ох, Ілушко моя, душа душі моєї!
З високої трави чабан озвавсь до неї.
Всі радощі мої з тобою, серце, злиті,
Перлино ти моя, єдина радість в світі!
Тернових віч своїх кинь промінець на мене,
Бо серце від жаги вже запеклось шалене,
З холодної води виходь мерщій на сушу –
І я в твої уста свою вцілую душу!"
"Ох, Янчі любий мій, до тебе вийшла б радо,
Але ж ти бачиш сам — білизну мушу прати,
Біда, як забарюсь допізна біля неї,
Нерідна ж я дочка у матері своєї"…
ІІ
А час не зупиняв свого швидкого кроку,
Вже й вечір зашарівсь над хвилями потоку,
І почала стара відьмиця лютувати:
Де ділося воно, дівча оте трикляте?
Розгнівалася вкрай — до сказу, до нестями,
Думки її лихі убралися словами
(І промовляла їх невесело чортиха):
"Як десь із парубком, їй не минути лиха!"
Ох, Ілушко, біда! Біда тобі, сирітко!
Вже люта відьма тут,
страшна — дивитись бридко,
Брудну роззявила свою пекельну пащу, —
І зник кохання сон, твій перший і
найкращий!...
[Поки Янчі був на побаченні, його вівці розбіглися. Розгніваний господар виганяє хлопця
дому.]
ІV
[Закохані потай зустрічаються перед розлукою, у розмові виливаючи свої жалі. ]
..."Ох, Ілушко, біда, і через те я блідну,
Що, може, я тебе востаннє бачу, бідну".
"Ні, Янчику, мовчи, не говори ні слова,
Мене страшить твоя незрозуміла мова!"...
VІ
[Блукання приводять Я нчі до хатини розбійників.]
... "Благослови вас Бог, добривечір, панове!"
Так Янчі розпочав з розбійниками мову.
Розбійники ту ж мить схопились за пістолі,
Отаман їх спинив, промовивши поволі:
"Гей, хто ти, хлопче, є, що нам усім на диво,
Через оцей поріг переступив сміливо?
Чи є в тебе батьки, а може, жінка й діти?
Боюся, що тобі їх більше не зустріти!"
І знову не злякавсь, не зблід хоробрий Янош,
Хоч від таких розмов несамохіть зів'янеш, –
Чабан наш не змінивсь ні трохи на обличчі
Й сміливо відповів розбійникові в вічі:
" ...Як хочете мені життя моє лишити,
То вже дозвольте ніч в цій хаті відпочити,
А ні — рішіть мене, пручатися не буду,
Боятися кінця — то личить страхопуду".
І він спокійно став свого кінця чекати,
Аж подив обійняв харцизів кодло кляте.
Отаман зголосив тут рішення раптове:
"Послухай, братику, іще й моєї мови!
Ти хлопець хоч куди — тебе я наскрізь бачу,
Сам Бог тебе створив розбійником на вдачу!
Життям не дорожиш, кирпату зневажаєш...
Що ж, хлопче, приставай до нас, коли бажаєш!
Грабунок — наш закон, ми кров ллємо, як воду,
Зате які скарби ми маєм в нагороду!
Он срібло в шаплику, 49 он кадуб повний злота...
Чудово будеш жить, аби була охота!"...
[Янчі не піддається на спокусу грошима, золотом.]
"...О Боже, що кажу! Навіщо нам розкоші?
Щоб я приніс тобі оці прокляті гроші?
На цьому золоті страхітні видно плями...
Не може щастя буть з кривавими скарбами!
Не доторкнусь до них... Геть, видиво шалене!
Ще серце в мене є і совість є у мене.
Ох, Ілушко, терпи сирітську долю вбогу,
Я й так тебе візьму, як матиму спромогу"...
VІІ
[Янчі зустрічається з гусарами і проситься в арм ію.]
" ...Хоч сам я з чабанів і, кажучи між нами,
Овечок пас своїх і знавсь лише з ослами,
Та родом я мадяр і не якийсь нездара,
А Бог створив коня і шаблю для мадяра!"
Багато він сказав словами командиру,
Очима ж висловив ще більше душу щиру,
Сам Бог його створив для бойової слави,
І командир сказав: "Ставай у наші лави!"...
Гарячий жеребець звивсь на диби над шляхом,
Коли схопивсь чабан на нього одним махом,
Він наче вріс в сідло,
тепер вже й землетрусу
Не вибити з сідла гусара Кукурудзу...
[ Мадярське військо вступає на війну з турками.]
ХІІ
Як сонце підвелось за звичкою на обрій,
То на землі мов сон побачило недобрий,
Хоч на його віку всіляко вже бувало,
Такого ще воно не бачило й не знало.
Сурмили сурмачі, гриміли барабани,
Мадярські вояки прокинулися рано –
Блищала сталь клинків, чекала їх робота,
І коней нашвидку сідлала вже кіннота...
І січа почалась, борня несамовита,
Чи лютих жеребців то стугонять копита,
Чи то стара земля від остраху трясеться,
Тривогою борні перейнята до серця?.
Пузатий той паша, роздутий з перепою,
Орду свою хотів приготувать до бою,
Але уже зачувсь копит навальний гуркіт –
Гусари, наче грім, ударили на турків.
Нелегко витримать було таку атаку,
Схитнулися ряди турецькі з переляку,
Кривавим потом вмивсь,
спізнався турок з горем –
Зелений степ розливсь в той день
червоним морем.
Оце був справді бій! Порубані й побиті,
Лежали купами грабіжники неситі,
Але вцілів паша — потвора товстопуза,
На нього й полетів наш Янчі Кукурудза...
З потворою зштовхнувсь він, начебто з горою,
І розколов пашу турецького надвоє:
Наліво впав один, а другий впав направо,
І закінчилась тим його вояцька слава.