Євгешка пальцем торкнувся по черзі кожної ніздрі. Широкі, капосні! У других ніздрі, як наперсток, а в нього, мов навмисне, як глечики. Вода в них поллється, мов у ночви. Це вже напевне. І рукою їх не закриєш, бо руками ж доведеться гребти, щоб виплисти на поверхню. А що, коли він захлинеться в воді?
Аж мороз побіг від цієї думки по спині. А що, коли він стрибне і… І розіб'ється об воду?. Ні, найкраще не стрибати! Але як же це буде? Всі ж тоді побачать, що не Будьонний і не Ворошилов він, а звичайний боягуз. А що скаже він Павлові Петровичу? Що скажуть тоді хлопці про Євгешку-піонера?
А тут ще ця історія з хуліганом. Себто не з хуліганом, а з Павликом. Через нього, чер^ез Євгешку, ганять товариша. Нелегко, мабуть, Павликові.
Євгешка й сам не помітив, як опинився біля Павликового сарайчика. Підійшов до стіни і притулив вухо. Слухав. Що він там робить зараз? Невже й досі над водоходом вовтузиться?
Почув, як стукає молоток. І зненацька так боляче стиснулось серце, що, здається безвісти забіг би подалі від сарайчика, від усього світу. Гостра жалість пронизувала груди. Бідний Павлик, він не кидає свого водохода!
І Євгешка вирішив. Він обов'язково допоможе Павликові. Цим він хоч трохи загладить свою важку провину перед товаришем. Напевне, Павликові важко зараз на серці. Ще б пак, немає більшої муки, як самотність! Та, мабуть, і з водоходом у нього не клеїться. Скучно самому працювати. А от удвї
Євгешка штовхнув дверцята сарайчика й увійшов. Назустріч йому з молотком у руках підвівся з долівки Павлик.
— Здоров був. — тихо привітався Євгешка. — А в нас збори сьогодні були. Про тебе, Павлику.
Євгешка помітив, як болісно сіпнулись у Павлика губи.
— Всі піонери вирішили допомогти тобі зробити водохід. Ось я й прийшов… І ти не гнівайся, Павлику, за те, що я співав тобі: "Молодий молоду посадив на льоду, уставай, молода, бо холодна вода". Дід Галактіон питав про водохід "Чи скоро, — питає, — зробить Павлик свою машину? Я, — каже, — вже вмію тепер крутити педалі".
— Водохід? Ось він, Євгеніко, — і Павлик з любов'ю погладив два великих колеса з лопатями, колінчастий вал, педалі. Взявся за руль. — Удосконалив машину, Євгене. Тепер не перевернеться у воді. Колеса, як на пароплаві, гребтимуть. Ось хочу ще трохи над рулем попрацювати. А тоді — по Дніпру подорожуватиму. Ось я який хуліган! Усі тоді побачать!
— Факт. Усі побачать, — згодився Євгешка. Згадка про хулігана знову боляче шпигнула його в серце. А Павлик близько-близько нахилився до хлопця і нерішуче взяв його за ґудзик:
— Ти не знаєш, Євгене… як там…
Павлик відчайно крутнув ґудзика.
— О, відкрутив тобі… Як там… як Олеся? Що вона робить? Чи питала про мене?
— Вона… той… питає. Щодня питає. Вона, Павлику, любить тебе. Факт. І я люблю тебе. Може, ще дужче, ніж Олеся…
— Євгешо, дружок! — ураз кричать Павлик. — Ех, і зроблю ж водохід! Хіба хуліган зробить таку машину? Усі побачать! Я доведу, який я піонер!..
Зненацька Павлик затих і поклав гарячу руку на плече Євгешці.
— Дружок… Чому ти не /приходив до мене? Ти ж віриш, що не я… не я вдарив Олесю… Віриш? Чому ж не приходив раніше? А мені так було самому… Так було…
Євгешка відчув, як затремтіла Павликова рука на плечі. Він мовчки обняв товариша за шию. П так вони сиділи вдвох у сарайчику, мовчки сиділи, обнявшись, на ослоні, а в далині, повертаючись з купання/, піонери співали пісню про Ворошилова:
Згадаємо наші походи,
Пожежі страмні по низах,
Де бились робочії взводи
В загонах бійців-партизан.
Ми йшли крізь вітри і пожари
Пробившу кільце ворогів,
А з нами наш вірний товариш
І радощі й горе ділив.
А хуга гула, порошила,
За Доном степами неслась,
Не жав командир Ворошилов
Наш рідний шахтарський Донбас.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ліричний, трагічний і з цілком несподіваним закінченням
Уявіть собі, любі читачі, широколисті лопухи. Оті лопухи, які ростуть біля Павликового сарайчика і які схожі на слонячі вуха. Уявіть, як на кожному такому вусі блищать краплі вранішньої роси. І тоді вам стане ясно, який був прекрасний ранок, як мелодійно мукали корови, як чарівливо співали півні і ґелґотали гуси на колгоспному пташнику, який ранковий прозорий туман стояв на Дніпрі.
Такого незабутнього ранку урочисто розчинилися двері в Павликовому сарайчику і двоє хлопчиків винесли звідти на плечах дивну споруду — з колесами, з рулем, з дерев'яними педалями. Павлик попереду, ззаду — Євгешка.
Ви вже догадались, що вони несуть водохід. рак, треба чесно признатись — це таки справді був водохід. Ви не бачили, мабуть, ніколи справжнього водохода? Хай це не дуже відбивається на вашому самопочутті. Не треба турбуватись, любі читачі. Я вам яскраво намалюю цю машину. Правда, це міг би зробити й художник, який ілюструватиме цю книжку, але я боюсь, що він, не бачивши на власні очі Павликового винаходу, припустить невірне тлумачення.
Так ось, будь ласка. Це чудова машина! Уявляєте? Вона схожа трошки на цепелін, трошки на віялку, до деякої міри на мотоциклет і трохи на верблюда.
Я відчуваю, що ви все ж таки ще не гаразд собі уявляєте. Щоб бути конкретнішим, скажу, що ця машина схожа на всіх звірів, починаючи від страуса і кінчаючи гіпопотамом. Од звірів її відрізняє тільки те, що вона зроблена з дерев'яних і залізних покидьків з домішкою гуми з старих калош. Ні пір'я, ні роги, ні копита, ні хвости різних гатунків для будування водохода не були використані, — можливо, через те, що винахідник не мав цього матеріалу під руками.
На чудесний винахід, це диво техніки двадцятого сторіччя хлопці несли з такою обережністю, наче це була скляна гармата або єгипетська мумія. Павлик і Євгешка навмисне вибрали безлюдну стежку, за городами, зарослу кропивою і бур'яном. Стежка вела до Дніпра. Біля берега вже стояв заздалегідь приготований човен. Сьогодні урочистий день генерального іспиту водоходів Павлик вирішив випробувати винахід без жодних свідків. Цю думку гаряче підтримав Євгешка. Свідки тільки заважатимуть, не кажучи вже про різні безглузді поради, про недовір'я й насмішки з їхнього боку. Випробовувати, звичайно, треба тільки на глибокому місці. На мілині колеса водохода шкрябатимуть дно, і взагалі тоді машина не піде.