(Тільки не чути було зозулі, вона ще в петрівку, коли пекли мандрики з сиру, вдавилася найбільшою мандрикою).
На двох протилежних кутках села скочили з ліжок Олеся й Євгешка. Олеся побігла до Павлика, а Євгешка до хлопців, йому треба було знайти спільників, щоб виконати план помсти.
Павлик і Олеся прийшли до Дніпра, на ту саму кручу, біля якої недавно сом лагодився поснідати Капітаном Капітаничем. Баба Лизавета не знає сюди дороги, отже не може прибігти з мискою вареників для дорогої внучки. Можна спокійно посидіти й поговорити.
— Павлику, — схвильовано сказала Олеся, — я не спала цілу ніч і все думала про вишку. Слухай, Павлику, нам треба написати листа.
Павлик кинув з кручі камінчик. Він булькнув у воду, і згори добре було видно, як весело розбіглись широкі кола.
— Кому, Олесю?
Олеся швидко метнула на Павлика очицями веселими й лукавими. Вона хутко нахилилась і вивела на піску три літери: П. П. П.
Павлик хотів кинути другий камінець, коли глянув на літери. Він зненацька зірвався на ноги.
— Ой, Олесю! Павлові Петровичу Постишеву!?Навколо прекрасний світ. Яка могутня, широка ріка! Яка прозора п'янка блакить!
— Ой, Олесю! Тепер у нас буде вишка!
— І водохід, Павлику, і спортивне свято!
— Олесю, давай кричати — хто голосніше? Яку мені пісню заспівати, Олесю? Давай удвох співати! Хочеш?
— А ось ми тобі зараз заспіваємо!
І перед Павликом з'явився Євгешка, а з ним Бицик і Гіронька.
— Починай, хлопці! — махнув рукою Євгешка. І перший вивів чудовим голосом, який зветься "козлетон" і якому, безперечно, позаздрив би навіть галаган баби? Лизавети:
Молодий молоду
Посадив на льоду.
Уставай, молода,
Бо холодна вода!
— Від імені піонерського загону ми даруємо женихові Павликові Голубу та його молодій оці квіти — реп'яхи, бузину, лопухове листя та кропиву.
Євгешка простяг Павликові жмут бур'яну, а Бицик і Пронька знову гукнули:
Молодий молоду…
Натхненно гукнули, з піднесенням, наче співали дует з відомої опери. З цього легко зробити висновок, що Бицик не обмежував своїх здібностей полюванням на сома, а Проньку захоплювало не тільки добриво, огірки й гарбузи. Його різноманітний талант з силою виявився на наших очах у галузі мистецтва.
Очі в Павлика заблищали. Але це не було захоплення від дуета. Аплодувати Павлик не збирався. Навпаки, він стиснув кулаки і явно лагодився підмінити високе мистецтво співу низькоякісними вправами з боксу. Та Олеся не зівала. Вона враз опинилась біля хлопчаків.
— Що ти сказав? Повтори, я не чула, — тихо, але досить виразно звернулась вона до Євгешки.
— А те сказав, що він — твій жених, і раджу вам поцілуватися!
— І поцілую. Дивіться!
Вона раптом обняла Павлика і міцно поцілувала його в щоку.
Це скоїлось так несподівано для Євгена і його помічників у справі помсти, що він просто розгубився, отетерів. І вся постать, і обличчя його набрали такого виразу, що в мене не вистачає слів описати це. Може, хто з вас, дорогі читачі, прийде мені на допомогу і надішле малюнок, де відобразить у цю хвилину Євгешку Зуба. Найкращі малюнки будуть обов'язково вміщені при наступному виданні цієї книжки.
А Олеся, насупивши брівки, гнівно говорила:
— Про женихів співаєте, а дерева на вишку й досі немає. Ех ви, солісти! Не жених Павлик, а винахідник! А ви?
І коли відбувалася ця сцена на кручі над Дніпром, на колгоспну пасіку прибіг Кузька. Дід Галактіон лагодився збирати рій. А збирав він його завжди в кожусі й у валянках. Така вже вдача дідова. Він вважав, що бджоли бояться кожуха й не кусають, а валянки — це для того, щоб не чули бджоли людської ходи, коли пораєшся біля вуликів.
Кузька прибіг і лагідно попросив:
— Діду Галактіоне, ось скиньте-бо валянок!
Дід подивився на хлопця так, наче бачив перед собою не Кузьку, а крокодила.
— Діду, однісінький валянок! Я ж не прошу, щоб ви скинули обидва.
І уявіть собі, уявіть, дорогі читачі, рішучість нашого слідопита. В одну мить він нахилився і стяг валянок з дідової ноги! Уявіть, як дід Галактіон затанцював на одній нозі чи то трепака, чи то польки, вигукуючи якісь слова. Давайте зробимо вигляд, що не чуємо їх, цих слів. А драний черевик уже майнув у повітрі і намагався будь-що-будь осідлати дідову ногу. Але це не вдалося.
— Ні, діду, ви не хуліган! — з глибоким жалем промимрив Кузька. А за півгодини він уже скаржився піонервожатому:
— Не везе мені, Василю. Не щастить, хоч плач. Сто ніг переміряв, ні на одну не прийшовся черевик. Але не буду я Кузькою, не буду слідопитом, коли…
— Та стривай, не гарячися. Сто ніг, ти кажеш? А на свою, на свою ти міряв?
— Ні. Та навіщо? Я ж і сам знаю, що я не хуліган.
— А ти все-таки приміряй. Для певності.
Кузька почав узуватися у драний черевик. І зненацька він, червоний і спітнілий на виду, розгублено прошепотів:
— Що ж це? Га? Якраз на мене!..
Це був провал. Колосальна невдача. Ганьба. Насмішка. Глузування долі. Тієї самої долі, на яку нарікають усі невдахи, хоч доля ніколи не брала на себе обов'язку допомагати дурням у їхніх справах.
Але Кузька не був дурнем. Це видно хоч би з того, що невдача з драним черевиком не зломила його енергії. Він дав слово перед усіма піонерами, що знайде хулігана. Перша нитка урвалася. Але він, Кузька Пічкур, повинен знайти іншу нитку, яка вже напевне приведе й до клубочка.
Того ж дня Кузька чесно розповів Олесі, чим закінчилася історія з черевиком.
— А все ж таки ми повинні викрити хулігана, — урочисто заявив він. — Ти ж подумай, Олесю, що той хуліган може, завжди серед нас, у піонерському загоні. У лісі він як бандит, кидає камінюку на піонерку, а тут, у нас, удає, що він зразковий член піонерської організації, і всі ми йому, віримо, кракогузові.
Не знав Кузька, не знала Олеся, і ніхто з дітей не знав, що за якихось півгодини хуліган сам себе викриє, завдяки одному необережному вчинкові.
* * *
Усі піонери зібрались у ленінській кімнаті. Олеся сидить за столом і пише. У дітей блищань від хвилювання очі. Як же не хвилюватись? Який маленький оцей аркуш паперу! І навіть чорнильниця не повне! Чи вистачить паперу, щоб списати на нього всі/свої думки? Як висловити всі свої почуття на цьому невеликому білому аркуші?