— Аннушко!
Аннушка з розгону впала на постіль, заридала. Стара черниця буркотала: "Поклади на себе хрест! Сотвори молитву, отгоні іс-кушеніє!"
Ридання глухо затихало, і здавалось збоку, що то темної ночі дотушують повну огню й життя молодість...
Другого дня стара черниця розповідала про Аннушку моїй ма-тері... Звичайна купецька історія: дочка-одиниця... Наймит Вася... Батько-самодур... Фінал — монастирські стіни...
Хто це співає в хаті, що аж луна ходить:
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...
Я одчуваю, що спогади знову обплутують мене, ще трохи — і я не вирвусь од них. "Мені треба! Хай ще назавтра!" — одмахуюсь руками, як од бджіл,— виноградом застеляюсь двері. Де не стану — ноги ув’язнуть, як у глину, куди гляну — очі до стіни, як до смоли...
Виплутуюсь, мов із гарбузиння, одриваю дві фіалки, як реп’яхи. Вітер одвіяв у степ їх, як два голубі цвіточки, як дві жарини. "Те-пер іду!.." Беру шапку. Аж раптом — "ану зажди...". Чую — вітер шу-мить щось нове, таке щось палке, таке, щире, таке рідне, що ки-дає в жар. Краї виводить:
...Та й купала у медочку...
І забіліли весняні сади, як у снігу, горами — білий цвіт, білий цвіт, а над ним тремтять блиски, як тихого вечора зірниці, а той тихий блиск хвилює і б’є мене в груди, як молотком: "Знаю вже, знаю про що це!.."
Скупчую волю, як віжки в руках, беру шапку, гашу огонь, рішу-че беруся за ручку од дверей: "Годі! Цьому краю не буде".
"Отже, не годі!" — уперто й загрозливо залізними листами загу-ркотів вітер на даху. Ударили вітрові гармати.
"Гвалт! Рятуйте!"
Шугнув вітер завісу вгору, і на дверях — картина аж очі сліпить: сяють на сонці, як у снігу, вишневі сади у цвіту... Травою зеленіє майдан. До вишень прив’язані сідлані коні і цвітом обсипані їхні розпатлані гриви... Убога хатина, коза коло хати... Суру із сіней витягли за косу... Вирвалась, тікає, куди втрапить. Тільки не вте-кти їй! Кругом — драгуни.
Сусіди — коло своїх дворів, як глина білі. Уста стулені, як німі. Розмова очима. Заблискали шаблі, як зірниці, і од того блиску болісно кривились обличчя в сусідів, ніби бив він їх у груди ці-пом. Посвистіли шаблями, сіли на коней. Лежить на майдані, як зрізана квітка.
"Моя Сура в школі перша, моя Сура — красуня, моя Сура — та-лант... Хай учиться... Сама хліб сухий їстиму, їй — усе..."
Хитають сусіди головою, а в очах аж курить чи то пісня, чи жаль. Причувається:
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...
Я випустив із рук од дверей клямку: "Куди я, власне, рвуся? Чи то справді так уже треба мені сьогодні з дому?"
Як погасив огонь, так і сиджу в темряві з шапкою на колінах, у вікно дивлюся: місяць палить хмарки, присвічує. Дерево хму-риться й сердиться, що світять на його, голого, смиканого та трі-паного. І промайне тоді на мить у тихій імлі: між гіллям сидять поети-пустуни, в усі вікна гудуть. Шумлять вони одну за другою свої пісні-поеми, все — варіанти на тую ж тему, один за другий кращий, один за другий палкіший, і тільки раз по раз причува-ються все тії ж, повні жалю й чару, тихі, як зітхання, їхні кінці:
Та й купала у медочку...
Та й купала у медочку...