Отак вони поженилися і поїхали в Донецький край. І, може, там було б добре їм, коли б не той белебен! Як глянула на нього Христина, аж сльози закапали з очей — ні на чому і краєчком серця спинитися: все шахти та шахти, естакади та терикони. І біля них терикон. Чорний, вночі ще й світиться нагорі, сходить димом, і дим той такий сморідний, як з пекла. А Христина ж приїхала з найкрасивішого закутка на Полтавщині! Ще поки Іван дома, то начебто й нічого, а застугоніла кліть під землею — і Христині хоч помирай. Прожила кілька місяців, змарніла, сама на себе не схожа. Іван до неї: "Чого ти, що з тобою? Хвора?" Вона відказує: "Ой, Іване, голубчику, їдьмо кудись з цього краю, бо не витримаю, помру. І де ж це видано, і де ж це чувано жити людині на отакій землі?!" Відмахнувся Іван, перевів усе на жарти, каже: "Приживеться, злюбиться".
А Христина злюбитися не може. Одне знає — марніє, в'яне. Тут й Іван уже стурбувався: "Ну та чого ти? Чого тобі треба?" Вона каже: "Хоч би вербичка, хоч вишенька, щоб було за щось оком зачепитися".
Іван, як і раніше, хотів був нагримати, але подумав, подумав і відповів: "Ти, чуєш, підожди, трохи. Заосеніє — сад посадимо, город розіб'ємо, такі вишні виростуть, що всі задивляться!"
А яка вишня, яка деревина на белебені виросте! Пробували люди, садили, та нічого не вийшло. Біла акація і та не росте! Безмірний белебен і земля — каменюка на каменюці!
Каже вона: "Та, кажуть, пробували люди. Нічого не виходить. Земля дика".— "Дарма,— відповів Іван.— Треба взятись як слід". А сам думає: "А може, справді нічого не буде?" А вдруге інша думка в голову приходить: "А може, без серця бралися, так, аби посадити, садили?"
Дворище Іванове одним краєм на самий белебен видиралося, а другим спускалося по схилу, ще й проти сонця лежало, так що влітку тут промені, як на екваторі, падали під кутом в дев'яносто градусів.
Іван почав готувати грунт для саду. Перекопав землю, вибрав усе каміняччя, виклав з нього огорожу навколо садибки. Христина допомагала. Кілька тижнів поралися чоловік і жінка біля цього діла. Люди, як водиться, спочатку говорили се-те, мовляв, і праця марна, і нічого з тих заходів не буде. Потім стихли. Уже і їм сумнів у серце запав: "А хто його знає, може, й вийде щось".
Наприкінці літа пішов дощ, зашумів по сухій глині, вода почала стікати струмочками по крутих схилах белебену. Іван прокопав рівчаки і спрямував їх на свою садибу. Вода спочатку залила низ, потім піднялася вище і так стояла де день, де два, поки не промочила грунту. Потім зійшла. Не вся, проте. Внизу як затрималася ковбанею, так і залишилася до самої зими.
Восени Іван привіз щепи, посадив їх у великі ями, набиті чорною землею і старим перегноєм із сусідських корівників.
Тяжко пережила Христина цю зиму на белебені. Перевелася так, що але сумно дивитися. Не раз в душу Іванові закрадалася тривога, чи доживе до весни жінка. Кидався на всі хитрощі: і по гостях, і по хрестинах ходили, і самі гостей пригощали, і в кіно по погоді на сусідні шахти їздили. Ну, що ж, оживе на час, на годину молодиця, а зима ж тягнеться без кінця і без краю!
Нарешті завесніло надворі. Ось зелена травичка почала пробиватися з землі. Ось на городі випустив перше пірце зимовий часник.
Якось Іван прийшов із зміни; наближається до "хвіртки, а назустріч йому Христина. Це була його і не його жінка. Тіло просвічується проти сонця, але очі живуть новим життям. Вона сказала, засапавшися і ловлячи за руку чоловіка:
— Ти чуєш, Іване, на вишні вже розвинувся перший листочок! їй право! Ось ходімо! Та швиденько!
Вона потягла його в сад. Першою проти входу в хату росла вишня — її Іван привіз аж з Луганська, з Вишневої вулиці. Вишня була невеличка, але міцненька, налита соками. І ось ці соки прорвалися назовні і вистрелили першим зеленим листочком.
Христина стояла, як зачарована, дивилася на цей листочок.
Так, це був перший листочок. Іван теж розхвилювався, і не тому, що деревце ожило, а тому, що цей перший вишневий листочок влив життя в Христину. Коли заспокоївся, побачив трохи нижче від першого — другий листочок, потім і третій. Але він промовчав.
Постояли вдвох біля деревця, пішли в хату. Та коли сіли пити чай, Христина не здержалася, знову вискочила в садок і закричала звідти щасливо:
— Іване, а йди лишень сюди!
Вона побачила на вишні ті два листочки, що раніше Іван був помітив, і якусь величезну бруньку на яблуні; то був рожевий яблуневий бутон.
На другий день вранці квітка розвинулася. Разом з тим на всіх деревах почали вибиватися листочки, бутони. Сад зазеленів, облився білим цвітом.
Ідучи з роботи, Іван ще здалека помітив Христину. Вона несла в запоні білий пісок і посипала стежки в саду, тічок проти хати. Біля ґаночку стояло відерце з розчином крейди, на відерці щітка, навколо накапано білим. Підвів Іван очі і ахнув. Стіни хатини аж сяяли, залиті гарячим сонячним світом: їх вибілила Христина і разом з цим утвердила на белебені куточок Полтавщини! Жінки і пізнати не можна було. Рум'янились засмаглі щоки, тіло сповніло, рухи стали моторні, впевнені. Вона глянула на Івана з виразом захоплення в очах і майже скрикнула:
— Ти бачив, як у нас?! Як же й хороше!
Через рік у них народилося маленьке. За ним пішли ще і ще. Сад тим часом набирався сили і незабаром піднявся темно-зеленим масивом на коричнево-курному тлі белебену. Навколо пустиня, жовті горби, порепана глина, а тут — сад! Аж дивно, але не віриться!
Христина спочатку стала роботящою, завзятою молодичкою. Потім увійшла в літа, але й ставши Христиною Хомів-ною, вроди й принадності своєї втрачати не поспішала. Та й ніколи було. Навколо неї кублилася купа онуків і внучок, старших і менших...
В саду, в гущавині вишняку, за довжелезним столом сиділо чоловіків з п'ять шахтарів і запекло виляскували кісточками доміно — в ті роки увесь Донецький край захоплювався цією грою.
Іван — тепер це вже був Іван Микитович,— змужнів, постаршав, як і дружина.
За вечірнім чаєм вони й розповіли свою історію, а як дійшли до першого вишневого листочка, Христина Хомівна скрикнула:
— Врятував він мене! Коли б ке він — мабуть, померла б...