Не губіть їх!
У ХВОСТІ СИЛА
Пече…
До того пече, що дід Панас, той, що ніколи в світі без шапки за ворота не виходив, сьогодні стоїть за ворітьми, рукою очі затуливши, без шапки й кличе:
— Ацяцяцяцяцю!
Кури під погрібником. Гуси в холодку, під "потребилівкою" (вже чотири роки замкнена стоїть!), а Йванів лошак, риженький, той, що з нього:
— Ну й кінь буде! От, брат, кінь!
Та й не вдивительно: з заводським ізлучав — от воно й лошак як лошак!
Так той лошак стоїть на вигоні, сонячними списами проткнутий, та головкою тільки: Тактак! Тактак! На все, мовляв, "согласний".
Вискочиш із хати (вискочиш, звичайно, в такому вигляді, як тільки на селі можна з хати вискакувати), так і те, в чому вискочиш, хочеться з себе здерти…
Дереш за шкуру й лаєшся, що в тебе груди не на ґудзиках. Розстебнув би так на всі зразу, розпанахався, щоб дунуло туди й видуло з тебе оті сорок ступенів Реомюрових.
До одинадцятої наближається…
В повітрі камертони золоті:
Дззз! Дззз! Дззз!
Медяні камертони, що на спаса бабі Мелашці коржі солодитимуть, а на страсть свічку зліплять.
Тріскатиме й плакатиме перед "усіх сверблящих радості" та свічка жовта, старечими бабиними Мелащиними руками зсучена, а баба Мелашка стоятиме навколішках, битиме поклони:
— Покрий нас, заступнице, чесним твоїм семафором…
І плакатиме баба Мелашка, благаючи в "заступниці" "семафора" на свою сиву голову, похилу, бо звідки знає баба Мелашка, чи "семафор" у "заступниці", а "омофор" на залізниці, чи "омофор" у "заступниці", а "семафор" на залізниці…
Камертонам медяним нема до того діла: Дззз! Дззз! Дззз! Вони працюють…
В ліс! Під грушу, під дуба, під ліщину!.. Під чорта, під диявола!.. Під що завгодно, бо пече!.. Бо свердлом гарячим голову твою просвердлює оте око вогняне, що виткнулося з блакитної перини поміж двох пухкеньких хмарокподушечок!
…В лісі… Ху! Ніби віялом махнуло… Лежиш, і все тобі байдуже…
Чи вб'є Пілсудський Шептицького на двобою, чи Шептицький Пілсудському черепну розколеть коробку… Так тільки іноді думка, як кирпичина, в голові повернеться: "Краще, якби той того, а той того… Обопільно".
…Пече…
* * *
— Тррр!.. Куди, ряба?! Та куди ж ото ти, ряба? Кажи, га? Тррр! Тррр! Та бодай же ти йому була ж іздохла! Тррр!!!
В лісі содом… Тріщить ліщина, летить сухе гілля… Якась шалена лавина мчить лісом до узлісся…
І в цім галасі, в цій бурі тріску й лопотіння, як вибухи гарматні, виривається люто, тривожно, з плачем:
— Куди, Манька?!
— Куди, Мура?!
— Куди, Рижа?!
— А не здохла б вона тобі?!
— Тррр! Тррр! Тррр! А лавина мчить…
Ось вискочила Мура на узлісся… Очі дикі, червоні… Тремтить уся… Стала…
Замість хвоста автомобільна шина…
— Тррр, Мура! Тррр! …Ніби гарячим залізом жигнуло!..
Опукою б'є на місці, підстрибує, як молода сарна, люто кидає задніми ногами, хвіст скручується ще щільніше…
— Ммме!
І стрілою в яр!..
Бере бар'єр, як премійований скакун, і котить житом, просом і огірками до колодязя…
За нею "колбасою" смалить Митрів третяк половий…
Він іде якось вихилясом. Голова йому збоку, передніми ногами забирає так, ніби хоче ними вхопити щось перед себе, пригорнути його, стиснути й поперти далі… В нього "ммме" мужнє, люте й загрозливе… Хвіст — обичайкою…
На мить зупиняється перед тиномбар'єром… Раптом рвучко б'є лівою задньою, і вже "обичайка" його тільки мигтить серед колосся…
Мура вже позад нього…
…Хвилина… Й розгорнутою колоною вихором жарить уся череда…
Молодняк іде жартуючи, "з колінами"…
Поважна Чорна, що "вже оце восьму весну все бички й бички" в ар'єргарді, як "коміческая старуха" за балетом у веселій оперетці…
…Тину нема. Стирчать тільки кілки…
І плаче, ' випростуючись, жито, плаче просо, плачуть огірки…
А з лісу, наближаючись до узлісся, біжить спотикаючись:
— Тррр! Тррр! Тррр!
— Не впасеш, лобуряко?! Не впасеш?!
— А що я йому зроблю, як вони мов показилися!
— Показилися?! На вулицю так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі?!
— Самі впасіть! Закрутить хвоста та й подалось! Що я його, за хвоста весь час держатиму?
— І держи! Бачиш, що задирає, візьми й "оддери"! Лясь! Лясь! Лясь!
— Я більше не буду! їйбо, не буду!..
* * *
А Онисько:
— І от же лиха личина! Одрубай йому хвоста — мух нема чим одгонити… Залиш йому хвоста — дрочиться…
Становище безпорадне.
МЕД
Мед — штука солодка!..
Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так. Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.
А вони дощем золотим на сонці до вічка падають. І гудуть, гудуть, гудуть… — Гудьоть! Медок несе!
— Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!
— Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Дааа! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба мені! Не буде, думав, старого Глушка!
— А ви чого "загули"? Побджолячому, чи як?
— Побджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба похорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…
— А що сталось, діду?
— Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку, за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш — і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути — воно, лиха личина, хай бог простить, тільки — дззз! Та в самісінький же вам ніс: раз!
Та так же болюче, як ніколи!
Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене! Труснув ще…
А воно штук із десяток у лоба як ужарять!
— Чорти б вас!..
Тільки ото промовив "чорти", коли це: Трісь!
(А колодку з роєм держу!)
Трісь! — та як поперло, як поперло, так, їйбо, хай бог простить, сажнів з п'ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився…