— Воля падишахова священна. Дай часу. Через тиждень попрохали:
— Коли маєш змогу, зачекай.
А через два тижні, тількино роззявили рота, щоб попрохати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.
— Піду сам пошукаю серед народу мудреця, — вирішив він.
Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.
— Піду!
Переодягся старцем і пішов.
Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по кав'ярнях. Говорили про останню його витівку.
— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кямілджинджі', може б, що й вийшло.
— А де живе Кямілджинджі?
І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі[18].
— Ну як?
— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан заприсягся страшною присягою: "Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!" І ще раз проказав:
— Учь талак бош олсун![19]
Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев'ятий день під'їхали до Керченської гори.
— Тепер ходім!
Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву…
На дев'ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стінках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.
— Тепер уже близько. Проказуй за мною: "Хелхалахал!"
І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.
Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі…
Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.
Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дівчину, що лежала на листі з лотоса.
Завив чорний собака. Затремтів джинджі:
— Не дивись на неї…
А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.
Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, співало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.
— Скоріш візьми біля ніг її віту, — кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.
І підвелася з ложа красуня.
— Арслан-Гірей не зганьбить своєї пам'яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, прийшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.
І простяглись уста красунині до хана, затремтіло повітря… Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.
Оточили його люди.
— Чув? Пропав наш хан, — говорили йому.
— Шкода АрсланГірея.
Але джинджі тихо похитав головою:
— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав…"
…Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діамантів, і кров рубінів, і життя земне все… Бо "простяглись" уста красунині до хана…
Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона "на листі з лотоса"…
Вона цариця…
Але вона… сто четверта…
А сто три і двісті невільниць?!
Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря…
А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її сталеві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде зновутаки вдома, а АрсланГірей побачить нову на листі з лотоса, знову простягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти… Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко…
Бо аллах хороший бог, а Магомет непоганий пророк його…
Простягаються в Гіреїв уста, і тремтить повітря, аж доки "простягаються" в них ноги і "тремтить" з їх пісок…
У Криму довго і "тремтіли", і "простягались"… Тепер уже, після того, як кримське жіноцтво написало Магометові листа, це "тремтіння" припинилось…
"…Фатьма, перша на селі красуня, як персик, що починає стигнути, виходила заміж за першого багатія в долині.
Заздрили всі Фатьмі, особливо заздрила одна з чорними очима і наврочила її. Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.
Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.
Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.
"Чому так, — думала Фатьма, — чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?"
Плакала Фатьма… Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; образить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.
"Ні,— рішила Фатьма, — не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь".
Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопитися.
Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торкнувсь її серця й полетів до неба.
Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, білебіле, біліше від лебединого.
Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею…
Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жалкували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вченою була.
— Скажи, — питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?
— Схотіли — написали, — сказала ефендіна донька. — Мало що можна написати!
— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.
— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.
Задумалися жінки… Але знайшлась, котра догадалася.
— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши пророкові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.
— А пішлемо як?
— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.
Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.
Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.