Вище крокви, будівничі

Страница 5 из 19

Джером Дэвид Сэлинджер

— А що б ти зробила, рибонько, якби їх побачила? — спитав він і підморгнув мені, наче рівний рівному.

— Не знаю, але що-небудь зробила б,— відповіла свашка.

Хихотіння ліворуч од неї залунало гучніше.

— Справді зробила б! — наполягала вона.— Я б їм дещо сказала. Слово честі.

Вона говорила з дедалі більшим апломбом, неначе зауваживши, що всі слухачі, збагнувши натяк її чоловіка, захопилися її чесною й мужньою спробою відновити справедливість, хоч яка по-молодому імпульсивна й непрактична була ця спроба.

— Не знаю, що саме я б їм сказала. Може, просто набалакала б дурниць. Але — даю вам слово честі! — я не можу спокійно дивитися, як на моїх очах безкарно вчиняють справжнісінький злочин. У мене кров кипить у жилах.

Вона стримала своє обурення якраз настільки, щоб дістати наснагу від місіс Сілсберн, яка саме вдавала, що зворушено міркує над глибиною її мудрості. Ми з місіс Сілсберн надувічливо повернулися на сто вісімдесят градусів на своїх відкидних сидіннях.

— Я кажу це цілком серйозно,— провадила свашка.— Не можна вважати життя за прогулянку і жартувати з почуттями інших людей, коли це тобі забагнеться.

— На жаль, я майже не знаю цього молодика,— лагідно мовила місіс Сілсберн.— Кажучи правду, я навіть не бачила його. Уперше я почула, що Мюрієл заручена...

— Ніхто не бачив його,— досить експансивно перебила її свашка.— Навіть я його не бачила. У нас було дві репетиції, і обидва рази бідолашному батькові Мюрієл довелося грати роль нареченого, бо його дурнячий літак, бачте, не міг вилетіти. Всі сподівалися, що він прилетить сюди у вівторок у якомусь там військовому літаку, але в Арізоні, чи в Колорадо, чи ще в якомусь дурнячому штаті йшов сніг чи ще якась там дурниця, отож він прибув тільки вчора о першій ночі. І от у такий несусвітенний час він дзвонить Мюрієл по телефону звідкілясь із Лонг-Айленду і просить її приїхати до якогось готелю, щоб вони могли побалакати.— Свашка драматично здригнулася.— Ви ж знаєте Мюрієл. Вона така добра дівчина, що всяк має з неї користь. Саме це мене й уражає. Добрим людям їхня доброта завжди вилазить боком... Так от, вона вдягається, ловить таксі, їде в той жахливий готель і розмовляє з ним у вестибюлі до за чверть п'ятої ранку. [185]

Свашка пустила свій букет гарденій якраз настільки, щоб підвести над колінами стиснуті в кулаки руки.

— Ой, яка я люта! — вигукнула вона.

— В який готель? — спитав я свашку.— Ви часом не знаєте?

Я силкувався спитати це якомога байдужішим тоном, так наче готельним бізнесом займався мій батько і я виявив природний для сина інтерес: де ж, мовляв, зупиняються люди, що приїхали до Нью-Йорка? Насправді моє запитання було майже позбавлене сенсу. Властиво кажучи, я просто думав уголос. Мене цікавив той факт, що мій брат призначив нареченій побачення у вестибюлі готелю, а не в своїй порожній, ніким не зайнятій квартирі. Високоморальні міркування, якими керувався мій брат, були аж ніяк не чужі його вдачі, але все ж таки це мене трохи зацікавило.

— Я не знаю, в який готель,— роздратовано відповіла свашка.— Просто в якийсь там готель.— Вона пильно подивилася на мене і спитала.— А що хіба? Ви його приятель?

В її очах з'явилася погроза. Вона, здавалося, уособлю-• вала жіночу юрбу, і якби народилася раніше й мала нагоду, то взяла б у руки плетиво й сіла на зручному для спостереження місці біля гільйотини. Протягом усього свого життя я страшенно боявся будь-якого натовпу.

— Ми приятелювали в дитинстві,— відповів я не дуже

доладно.

— Вам неабияк пощастило!

— Ну ж бо, ну! — озвався її чоловік.

— Даруй мені,— сказала йому свашка, звертаючись, проте, до всіх нас.— Зваж однак, що ти не був у тій кімнаті й не бачив, як бідолашна дитина цілісіньку годину ридала так, що, здавалося, вона виплаче собі очі. Це було не дуже веселе видовище. Буває так, що наречений відкладав вінчання, застудившися або ще з якоїсь причини. Але ж це робиться не в найостаннішу хвилину. Я маю на увазі ось що: не можна ставити у збіса незручне становище здоровий гурт цілком порядних людей і розбивати дівчині серце! Якщо він передумав, чому б йому не написати про це заздалегідь і порвати стосунки принаймні як личить джентльменові? Чому, заради всього святого, не запобігти скандалові?

— Твоя правда, але ти не хвилюйся. Тільки не хвилюйся,— мовив її чоловік.

В голосі його ще вчувалося хихотіння, але тон був дещо

напружений.

— Я кажу цілком серйозно! Чому він не написав їй [186] усю правду, як належить мужчині, й не запобіг цій трагедії? — Вона рвучко повернулася до мене.— А ви часом не знаєте, де він? — запитала вона, і в голосі її зазвучали металеві нотки.— Якщо ви товаришували з дитинства, то вам, мабуть, відомо...

— Я прибув у Нью-Йорк лише дві години тому,— відповів я знервовано. Тепер не тільки свашка, але також її чоловік і місіс Сілсберн пильно дивилися на мене.— Я не мав навіть нагоди подзвонити по телефону.

Цієї миті, наскільки я пригадую, мене знову пойняв приступ кашлю. Був він зовсім невдаваний, але, мушу визнати, я не робив ніяких спроб вгамувати його або скоротити.

— Ви, солдате, зверталися з своїм кашлем до медичної частини? — спитав мене лейтенант, коли я заспокоївся.

Цієї хвилини мене пойняв новий приступ — хоч як це дивно, цілком природний. Я все ще сидів, наполовину або начверть повернувшись на своєму відкидному сидінні, й одвертав лице якраз настільки, щоб кашляти, не порушуючи приписів гігієни.

Хоч моя розповідь може здатися безладною, але, гадаю, я повинен спинитися і відповісти на кілька запитань, що напрошуються самі собою. По-перше: чому я не вийшов з автомобіля? Не беручи до уваги все інше, машина мала привезти пасажирів до будинку, де мешкали батьки нареченої. Хай би я навіть довідався про все, що мені потрібно, безпосередньо чи посередньо від убитої горем зрадженої нареченої чи від її стурбованих (і, дуже ймовірно, сердитих) батьків, але навряд чи варто було заради цього ставити себе у збіса незручне становище, з'явившись до них на квартиру. Чому ж я тоді сидів і далі в машині? Чому не вискочив, скажімо, тоді, коли ми спинялися перед червоним світлом? І ще доречніше спитати, навіщо я вскочив у ту машину?.. Мені здається, на ці запитання можна дати принаймні десяток відповідей, і всі вони будуть хоч і не вельми доладні, але цілком вичерпні. Гадаю, проте, не варто їх наводити. Ще раз нагадаю, що це був 1942 рік, я мав двадцять три роки, мене щойно забрали в армію і посилено втовкмачували в голову думку, що не слід відбиватися од отари,— а зверх усього я почував себе самотнім. Отож, очевидячки, я, не замислюючися, скочив у переповнену машину і потім уже не наважився вискочити з неї.