Наш старший брат Сімор, про якого я збираюся повести мову, був капрал авіаційного корпусу, як звалися наші військово-повітряні сили в 1942 році. Він служив на базі бомбардувальників Б-17 у Каліфорнії, де (я так гадаю) виконував обов'язки ротного писаря. До речі, варто зауважити, що з усіх нас він найменше полюбляв писати листи. За все своє життя я одержав від нього не більше п'яти.
Вранці двадцять другого чи двадцять третього травня (жоден член нашої родини ніколи не датував своїх листів) на мою койку в шпиталі Форт-Бенінга поклали листа від сестри Бу-Бу. Його було принесено саме в ту хвилину, коли мені обмотували груди липким пластиром (як правило, всі хворі на плеврит зазнавали цієї процедури — мабуть, для того, щоб вони не поламали собі ребра під час нападів кашлю). Коли мені дали спокій, я прочитав листа. У мене він зберігається й досі, і я наводжу його повністю, до останнього слова.
ЛЮБИЙ БАДДІ!
Я страшенно поспішаю спакувати свої речі, отож лист буде короткий, але проникливий: адмірал Задощипанець поклав собі летіти в далекі краї щоб зробити свій внесок у наші воєнні зусилля, і вирішив узяти мене, свого секретаря, якщо я поводитимуся пристойно. Мені стає гидко на душі, коли я подумаю про цю подорож. Не кажучи вже про Сімора, це означає, що мені доведеться жити в збірних будиночках аеродромів, де й досі стоять морози, терпіти залицяння наших льотчиків і, коли в літаку нападе нудота, користуватися тими гидкими паперовими пакетами. Справа в тому, що Сімор одружується — так, одружується, зауваж це собі. Я не зможу бути на весіллі. Мене пошлють бозна-куди, і відрядження триватиме півтора-два місяці. Я познайомилася з дівчиною. Для мене вона нуль, але збіса гарна. Я не знаю, чи вона справді є нуль. Річ у тім, що за весь вечір вона не сказала й двох слів. Сиділа собі, усміхалася й курила, отож не можу твердити, що моє враження правдиве. Я нічого не знаю про їхній роман, опріч того, що вони, очевидно, познайомилися минулої зими, коли Сіморова частина стояла в Монмуті. Але мати — шедевр, вона аматор всіляких мистецтв і двічі на тиждень буває у кваліфікованого психіатра (того вечора вона двічі питала [177] мене, чи хто-небудь аналізував мою психіку). Вона сказала мені, що тільки хоче, аби Сімор налагодив ближчі взаємин и з людьми. І за одним подихом заявила, що вона страшенно його любить, і т. д. і т. і., і що вона побожно слухала його всі ті роки, коли він виступав по радіо. Оце і все, що я знаю,— крім того, що ти конче мусиш бути на весіллі. Я ніколи тобі не пробачу, якщо ти не приїдеш. Кажу це серйозно. Мамі з татом далеко добиратися з того кінця Штатів. До того ж у Френні кір. До речі, чув ти її по радіо на тому тижні? Вона довго й гарно розказувала, як у чотири роки, коли нікого не було вдома, вона літала по квартирі. Новий диктор — гірший навіть за Салівена, який виступав у давноминулі часи. Він сказав, що це їй, певна річ, тільки снилося. Дитина доводила йому своє терпляче, як той янгол. Вона сказала, що таки вміла літати і твердо в тому впевнена, бо на пальцях у неї залишився пил: літаючи, вона мацала електричні лампи під стелею. Мені кортить побачитися з нею. І з тобою теж. В усякому разі, обов'язково приїдь на весілля. Якщо начальство не дозволить, їдь самовільно, але, прошу тебе, "будь на весіллі. Воно відбудеться четвертого липня о третій годині в домі її бабусі на Шістдесят третій вулиці. Люди вони емансиповані й не належать до якоїсь певної церкви. Молодих вінчатиме суддя. Не знаю номера будинку, але він третій од того, що в ньому Карл з Емі мали розкішне помешкання. Я надішлю телеграму Уолтові, однак, гадаю, він уже відплив зі своєю частиною. Прошу тебе, Бадді, приїдь на весілля. Сімор став худий, як тріска, на лиці у нього вираз екстазу, отож розмовляти з ним марна справа. Може, все буде гаразд, але я ненавиджу 1942 рік. Мабуть, я довіку ненавидітиму цей ; рік просто заради принципу. Бажаю тобі всього найкращого. Побачимося, коли я прилечу з відрядження.
БУ-БУ.
За кілька день після цього листа мене виписали із шпиталю, здавши, так би мовити, під опіку трьох ярдів липкого пластиру, що сповив мої ребра. Протягом тижня я докладав усіх —сил, щоб дістати дозвіл поїхати на весілля. Зрештою мені пощастило здобути ласку командира роти, що мав, ва його власними словами, нахил до літератури. Виявилося, що його улюблений письменник — Л. Менінг Вайнз (чи, може, Гайндз) і мій улюблений письменник. Незважаючи на духовну спорідненість між нами, я спромігся одержати відпустку лише на три дні, тобто в кращому [178] разі я встиг би доїхати потягом до Нью-Йорка, побувати на вінчанні, абияк десь пообідати і мерщій вернутися в Джорджію.
Пригадую, в 1942 році всі вагони денного сполучення були препогано вентильовані й душіли помаранчевим соком, молоком та житнім віскі; до них раз у раз навідувалася військова поліція. Я провів ніч, кашляючи й читаючи комікси, які хтось із пасажирів ласкаво мені позичив. Поїзд прибув до Нью-Йорка о десятій на третю того дня, коли Сімор мав вінчатися. На той час я замалим не викашляв душу, виснажився, підплив потом. Одяг мій пом'явся, а тіло під пластирем страшенно свербіло. В Нью-Йорку стояла пекельна спека. Не маючи часу заїхати до себе на квартиру, я залишив свої речі — тобто бридку брезентову сумку, що закривалася блискавкою, у сталевій багажній скриньці на Пенсильванському вокзалі. На додачу до всього, коли я шукав вільне таксі, молодший лейтенант військ зв'язку, якому я не козирнув, переходячи Сьому авеню, раптом зупинив мене, витяг автоматичну ручку і записав моє прізвище, номер і адресу, в той час як за нами спостерігала юрба цікавих.
Коли я зрештою знайшов таксі, то ледве стояв на ногах. Я пояснив шоферові, куди їхати, сподіваючись, що він принаймні довезе мене до колишнього помешкання Карла в Емі. Проте, коли ми потрапили на ту вулицю, знайти будинок виявилося дуже просто. До нього звідусіль сходилися люди. Над дверима навіть був полотняний тент. За мить я увійшов у просторий старовинний вестибюль, де мене перестріла гарна жінка з напахченим лавандою волоссям. Вона спитала, чий я знайомий — нареченої чи нареченого. Я сказав, що нареченого.