Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться,
бо рот гниє, а все водиці просить.
Навіщо мені знати, як їх мордують трави
і місяць із гадючим ротом,
що порається перед світом.
Хотів би я заснуть на час,
на час, на хвильку, на століття,
хай знають тільки всі, що я не вмер,
що є в моїх устах ще стійло золоте,
що я — маленький приятель провесняного леготу
і велетенська тінь од власних сліз.
Покрий мене над ранок покривалом,
хай пригорщами сипле на тіло мурашву;
змочи мені взуття твердючою водою,
хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть пoковзом.
Бо хочу я заснути, як засинають яблука,
навчитися плачу, що від землі очистить,
бо хочу бути разом з дитиною сумною,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.
ГАЗЕЛА ПРО ЧУДОВНУ ЛЮБОВ
На крем'янистім
пустельнім полі
ти — росяний жасмин, ти — ряст любові.
Під невблаганним
палючим небом
сніжком мене свіжила березневим.
Небо і поле
в'язали мені руки у закови.
Поле і небо
терзали мої рани невтоленно.
ГАЗЕЛА ПРО ВТЕЧУ
Не раз губився я у чистім морі —
в ушах бриніли щойно зрізані квітки,
на язиці любов горіла й мука.
Губився я не раз у чистім морі,
як іноді гублюсь в дитячім серці.
Нема такого, щоб поцілувався
і усміху не чув людей безликих
або щоб доторкнувсь новорожденця
й забув недвижні черепи конячі.
Шукають-бо троянди на чолі
все кістяних суворих краєвидів,
а людські руки майже інстинктивно
наслідують коріння під землею.
Як іноді гублюсь в дитячім серці,
губився я не раз у чистім морі.
Гордуючи водою, пориваюсь
до світла, щоб на смерть мене спалило.
ГАЗЕЛА ПРО ЛЮБОВ У СТО РОКІВ
Прямують по алеї
чотири кавалери.
Ах, ах, ах, ах.
Постукають у двері
лиш троє кавалерів.
Ах, ах, ах.
Сховались за шпалери
іще два кавалери.
Ах, ах.
Чого ж ти носа вернеш,
останній кавалере?
Ах!
Нема нікого, леле,
у миртовій алеї...
ГАЗЕЛА ПРО ВРАНІШНІЙ РИНОК
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
ім'я твое почую
та й замлію у сльозах.
Який місяць, руту ллючи,
змив з лиця тобі рум'яна?
Хто те сім'я полум'яне
на снігу збере колючім?
Який кактус жалом злючим
в твій стромляється кришталь?
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
очей твоїх нап'юся
та й замлію у сльозах.
Як кричиш ти голосисто!
То мені, напевно, кара...
Як така гвоздика яра
в це попала муравлисько?
Як до тебе наче близько
і далеко — як до хмар!
Стоятиму на розі,
як ітимеш на базар,
бедра твого торкнуся
та й замлію у сльозах.
КАСИДИ
КАСИДА ПРО РАНЕНОГО ВОДОЮ
Я вилажу усі гранадські мури,
я опущуся в будь-який колодязь,
аби побачить серце, що його
води похмуре шило прокололо.
Стогнав поранений хлопчина
в віночку з інею-морозу.
Ставки, водойми і фонтани
мечі в повітря підняли погрозно.
О лють любові, о разюче лезо,
о біла смерть під ночі тихий гомін!
Наринули буйні пустелі світла,
піски світанку залили, як повінь.
Хлопчина був одним один,
все місто спало, спало в його горлі.
Хіба лише примарний водограй
голодну ряску од грудей одгорне.
Мов два дощі зелені обнялися —
хлопчина віч-на-віч із своїм сконом.
Хлопчина простягнувся на землі,
а скін схиливсь над ним казково.
Я опущуся в будь-який колодязь,
я смерть прийму — яку завгодно дозу!
я в серце моху наберусь, аби
тебе побачить, ранений водою.
КАСИДА ПРО ПЛАЧ
Я закрив балкон,
щоб плачу не чути,
та з-за сірих і похмурих мурів
все одно нічого, крім плачу, не чути.
Дуже мало янголів співучих,
дуже мало і собак гавкучих,
тисяча скрипок мені увійде в руку.
Але плач — то величезний пес,
плач — то величезний янгол,
плач — то величезна скрипка,
сльози душать вітер,
і нічого, крім плачу, не чути.
КАСИДА ПРО ВІТИ
По гаях-садах у Тамариті
бігали собаки олив'яні,
усе ждали, щоб упали віти,
щоб самі собою поламались.
Там стоїть десь яблуня крислата,
на ній зріє яблуко ридання.
Соловей зацитькує зітхання,
а фазан жене їх порохaми.
Але віти зроду нежурливі,
схожі віти на нас, люди, з вами,-
про негоду і гадки не мають,
засинають, як стій, деревaми.
Вбрівши в воду по самі коліна,
дві долини осені чекають.
Суне морок потоптом слоновим,
віти клонить, стовбури штовхає.
По гаях-садах у Тамариті
ходять діти, вкутані в тумани,
усе ждуть, щоб віти мої впали,
щоб самі собою поламались.
КАСИДА ПРО РОЗПЛАТАНУ ЖІНКУ
Туга й нага — нагадуєш ти землю,
гладеньку землю, точену, безкінну
й безочеретну землю, чисту форму,
майбутньому закриту — срібний обрій.
Туга й нага — я розумію тyгу
дощу, який стрункого стану прагне,
і лихоманку моря, що не може
побачить світла щік своїх гігантських.
Солона кров задзвонить по альковах
і прийде з полум'яними мечами,
та ти не знаєш, у якому схові
жабuне серце скрито і фіалку.
Живіт твій — то куйовдище коріння,
твої уста — безконтурне світання.
Під літеплими квітами постелі
лелечуть мертві, ждуть своєї черги.
КАСИДА ПРО СОН ПІД ЗОРЯМИ
Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик.
Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання.
Дівча прикинулось жасминовим биком,
а бик — то присмерк, що реве багряно.
Щоб небо та було дитям маленьким,
жасмин би мав півночі у полоні,
а бик — арену синю, без тореро,
і серце на спочинку при колоні.
Коли ж бо небо — слон здоровий,
а той жасмин — вода без крові,
а те дівча — то вітка ночі росяна
на темному безмежному помості.
Поміж жасмином і биком
чи кістяні гаки, чи люди сонні.
Всередині в жасмині слон і хмари,
всередині в бику — скелет дівочий.
КАСИДА ПРО НЕМОЖЛИВУ РУКУ
Нічого не хочу, тільки одну руку,
дайте мені руку — ранену, як можна.
Нічого не хочу, тільки одну руку:
я ладен не спати тисячу ночей.