— Та лише один раз, — твердо сказав Дідеріх.
Цей "раз" тривав доти, поки Дідеріх не опинився під столом і поки його не винесли. Коли він проспався, за ним прийшли, щоб разом відправитись на ранковий кухоль пива. Дідеріх сподобився звання "товариша по чарці".
Дідеріх зразу відчув себе на своєму місці. Він потрапив у широке коло людей, де ніхто не робив йому нічого поганого і де від нього лише вимагали, щоб він пив. Сповнений вдячності і доброзичливості, він цокався з кожним, хто до нього пив. Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати — все це здебільшого залежало не від нього самого. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом. Коли Дідеріх уперше не спіткнувся на "саламандрі", [Тост, під час якого кухоль пива належало випити в три ковтки і після кожного з них постукати денцем об стіл.] він посміхнувся своїм сусідам, майже засоромлений своєю досконалістю!
Та це були дрібниці проти його успіхів у співах! У школі Дідеріх належав до найкращих співаків. І вже першу збірку пісень, з якою йому довелося познайомитись, знав напам'ять, навіть сторінки, на яких була та чи інша пісня. Тепер йому досить було сунути пальця в мокрий від пива студентський пісенник, щоб раніше від усіх знайти номер, який збиралися співати. Часто він протягом цілого вечора з побожністю ловив кожен рух губів їхнього голови: чи не дійде черга до його улюбленої пісні? Тоді він починав хоробро гудіти: "Де к бісу їм знати, що волею зветься". Він чув, як поруч нього буркотів товстий Деліч, і йому було так затишно сидіти в напівтемряві низького старовинного погрібця з шапочками, що висіли на стіні, в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж саме, вдихати запах пива і пітного тіла. Під кінець вечора йому здавалося, ніби всі вони становлять єдине велике пітне тіло. Він розчинився в корпорації, яка думала й хотіла за нього. І це робило його мужчиною, підносило у власних очах, він пишався честю належати до корпорації. Ніхто не міг вирвати його з її середовища, завдати лиха йому одному! Посмів би Мальман тепер прийти і взятися за старе. Замість Дідеріха проти нього стало б двадцять чоловік! Дідеріхові навіть хотілося, щоб той прийшов, такий безстрашний він був. Ще краще, щоб той прийшов з Геппелівною, нехай би вона подивилась, яким став Дідеріх, тоді б він був відомщений!
Найбільшу симпатію почував він до найлагіднішого з усіх, свого сусіда, товстуна Деліча. Чимсь глибоко заспокоювала, викликала довіру ця лискуча, біла і сповнена гумору маса жиру, яка внизу широко розпливалась до рівня стола і там, ніби зробивши все можливе, осідала без руху, коли не брати до уваги підіймання й опускання пивного кухля. Деліч, як ніхто інший, був тут на своєму місці: хто бачив, як він сидить, забував, що коли-небудь Деліч буває на ногах. Він був створений виключно для того, щоб сидіти за столом, заставленим пивом. Його штани, що в усякому іншому стані меланхолійно висіли мішком, набирали під час сидіння свого справжнього вигляду і дуже надувались. Так само, як і зад, Делічеве обличчя розцвітало тільки за столом. Тоді воно сяяло життєрадісністю і товстун ставав дотепним.
Відбувалася справжня драма, коли який-небудь юний фукс,[Фукс — студент-новак у корпорації.] бажаючи пожартувати, відбирав у нього кухоль. Деліч пальцем не ворушив, але на його обличчі, яке поверталося, коли він стежив за відібраним кухлем, відбивалися раптом усі бурі й скорботи життя, і він вигукував крикливим тенором із саксонським акцентом:
— Хлопче! Дивись, не розлий! І взагалі з якої речі ти позбавляєш мене поживи? Це підла, злісна крадіжка моїх засобів до існування, і я можу запізвати тебе до суду!
Якщо жарт тривав занадто довго, Делічеві товсті білі щоки обвисали, і він починав принижено просити. Але як тільки йому повертали його пиво — скільки всеосяжного примирення в його посмішці, який привітний погляд! Він говорив:
— Ти все ж таки добрий хлопець! За твоє здоров'я! — І, випивши, стукав покришкою: — Обер-кельнере!
За кілька годин Делічів стілець, бувало, обертався разом із ним, і Деліч нахиляв голову над раковиною. Вода дзюрчала, а Деліча душив глухий клекіт у горлі, і його товариші по чарці, підхльостувані цими звуками, гнали до туалету. З кислим обличчям, та вже готовий до нових жартів, Деліч знов присував свого стільця до столу.
— Ну, тепер знову все гаразд, — заявляв він. — Про що ви тут говорили, поки я був зайнятий в іншому місці? Невже вам більше нема про що розмовляти, як про бабів? А що мені дадуть за бабу? — Голос його став гучніший. — Кухля прокислого пива, та й того не дадуть. Гей, обер-кельнере!
Дідеріх був з ним згодний. Тепер він знав жінок, він більше з ними не матиме нічого до діла. Незрівнянно вищі ідеали таїло в собі пиво.
Пиво! Алкоголь! Сиди і пий скільки завгодно, пиво не схоже на кокетливих жінок, воно не зрадить і заспокоїть. За кухлем пива не треба витрачати сили, не треба чогось хотіти й добиватись, як у жінок. Усе приходить само собою. Ковтнеш, і вже дечого досяг: людина піднесена на висоти життя і вільна, внутрішньо вільна. Хай навіть поліція оточить шинок: випите пиво перетворилось у внутрішню свободу. Екзамени начебто вже складені. Почуваєш, ніби ти вже закінчив університет, ніби ти вже доктор! Становище в суспільстві виборене — ти багатий і маєш вплив: директор величезної фабрики фотолистівок або клозетного паперу. Тисячі людей користуються наслідками твоєї праці. З-за столу, заставленого пивом, думка людини линула над світом, уявляла собі великий взаємозв'язок явищ, зливалася зі світовим духом. Справді, пиво підносило того, хто його пив, так високо, що він знаходив бога!
Дідеріх охоче прожив би так довгі роки. Та "новотевтони" не дозволили йому цього. Майже з першого дня вони взялися вихваляти перед ним духовні і матеріальні переваги повної належності до корпорації; потроху вони почали вербувати його все відвертіше. Даремно Дідеріх посилався на своє визнане становище "товариша по чарці", з яким він зжився і яке його задовольняло. Вони відповідали, що мета студентського об'єднання — виховання мужності та ідеалізму — не досягається самою лише пиятикою, хоч як багато вона дає. Дідеріх затремтів, він дуже добре розумів, куди все це веде. Вони хотіли примусити його битися на дуелі! Йому й раніше бувало моторошно, коли вони своїми палицями розтинали повітря, зображуючи удари, що їх вони немовби завдавали один одному, або коли один з них приходив у чорній шапочці, і від нього пахло йодоформом. Тепер Дідеріх думав пригнічено: "Навіщо я лишився у них і став "товаришем по чарці"! Відтак мені цього не уникнути".