Вірнопідданий

Страница 11 из 123

Генрих Манн

Відвідини знайомих, які приходили виявити своє співчуття, повернули Дідеріхові самовладання. Стримано й впевнено репрезентував він перед усім Нецігом "Нову Тевтонію", бачив на обличчях захоплення і майже забував про своє горе. Зустрічати старого Бука він вийшов до самого під'їзду. Огрядна постать першої людини Неціга в парадному сюртуці справляла величезне враження. Старий з гідністю тримав перед собою циліндр денцем донизу й скинувши чорну рукавичку, він простяг руку, що вразила Дідеріха своєю м'якістю. Погляд його блакитних очей проймав Дідеріха теплом. Бук сказав:

— Ваш батько був добрий громадянин. Молодий чоловіче, будьте й ви таким. Поважайте завжди права своїх близьких! Цього вимагає ваша власна людська гідність. Я сподіваюся, що нам доведеться ще спільно попрацювати в нашому місті для загального добра. Ви, певно, незабаром закінчите університет?

Дідеріх ледве міг вимовити "так", настільки він розгубився від побожності. Старий Бук спитав уже не таким урочистим тоном:

— Скажіть, мій молодший син заходив до вас у Берліні? Ні? О, він неодмінно зайде. Він тепер теж там учиться.

Але йому доведеться відбувати свій рік військової служби. А ви вже відслужили?

— Ні, — Дідеріх густо почервонів і промурмотів слова перепрошення. Він до цього часу ніяк не міг перервати навчання. Але старий Бук знизав плечима, ніби це не має жодного значення.

За батьковою духівницею, Дідеріх разом із старим бухгалтером Сетбіром призначався на опікуна своїх двох сестер. Сетбір повідомив його, що батько залишив капітал у сімдесят тисяч марок, призначений на посаг дівчатам. Навіть процентів з нього не можна було чіпати. Що ж до фабрики, то чистий прибуток з неї за останні роки становив пересічно дев'ять тисяч марок.

— Це й усе? — запитав Дідеріх.

Сетбір пильно подивився на нього, спочатку з жахом, потім з докором. Якби молодий господар знав, скільки його покійному батькові й самому Сетбірові довелось попрацювати, щоб піднести фабрику на таку висоту! Звичайно, підприємство ще можна розширити...

— Ну, гаразд, — сказав Дідеріх.

Він бачив, що багато що треба тут змінити. Щоб він жив на четверту частину від дев'яти тисяч марок? Він був обурений на батька, який припускав таку можливість. Коли мати стала говорити, начебто небіжчик на смертельнім ложі висловив певність, що житиме далі в своєму сині Дідеріху і що Дідеріх ніколи не одружиться, а завжди піклуватиметься про матір і сестер, Дідеріх утратив самовладання.

— Батько не був такий хворобливо сентиментальний, як ти, — кричав він, — і він ніколи не брехав!

Пані Геслінг здалося, ніби вона знов почула свого покійного чоловіка, і притихла. Дідеріх скористався з цього, щоб збільшити своє місячне утримання на п'ятдесят марок.

— Насамперед, — суворо сказав він, — я мушу відслужити свій рік. Це коштуватиме грошей, і вони повинні знайтися. Час на ваші дріб'язкові розрахунки ще прийде.

Він наполягав навіть на тому, щоб відбувати службу в Берліні. Батькова смерть збудила в ньому дику жадобу свободи. Щоправда, ночами йому снилося, ніби старий батько виходить з контори — із сірим обличчям, як у труні, — Дідеріх прокидався, весь облитий потом.

Він виїхав, напучуваний материнськими благословеннями. Готліб Горнунг та їхня спільна Роза більше не придавалися йому, і він перебрався на іншу квартиру. Новотевтонам він у належній формі розповів про зміни, що сталися в його житті. Безтурботному студентському життю настав кінець. Прощальна вечірка! В пам'ять Дідеріхового батька були проголошені жалобні "саламандри", але вони з успіхом могли стосуватись і його самого, і найпишнішого розквіту його життя. Він украй розчулився і кінець кінцем опинився під столом, як у вечір свого вступу до корпорації в ролі "товариша по чарці"; віднині він — "старий".

З потуманілою після пияцтва головою стояв він наступного ранку серед інших молодих людей зовсім голий перед полковим лікарем. Той гидливо оглядав усі ці виставлені перед ним чоловічі туші, а коли дійшов до Дідеріхового черевця, його погляд сповнився зневаги. Всі відразу почали посміхатись, і Дідеріхові не лишалося нічого іншого, як у свою чергу віп'яти погляд у своє почервоніле черевце. Лікареве обличчя знову стало суворим. Одному новобранцеві, який чув не так справно, як цього вимагав статут, добре перепало — знаємо ми цих симулянтів! Інший, що мав до того ж прізвище Левісон, дістав чималого прочухана:

— Якщо вас ще раз занесе сюди лиха година, то принаймні помийтеся!

Дідеріхові було сказано:

— Ну, а з вас ми зженемо жир. Місяць служби, і, запевняю, ви станете цілком схожим на людину.

Таким чином, його взяли до армії. Забраковані одягалися так швидко, ніби казарма горіла. Визнані придатними допитливо поглядали один на одного і нерішуче йшли геть, ніби чекали, що чиясь важка рука ляже їм на плечі. Один з них, актор, з таким виразом обличчя, наче йому на все наплювати, повернувся, знову підійшов до полкового лікаря і голосно, ясно вимовляючи слова, сказав:

— Я хочу ще додати, що я гомосексуаліст.

Полковий лікар відсахнувся й увесь почервонів. Він сказав беззвучно:

— Такі свині нам справді непотрібні.

Дідеріх висловив своїм майбутнім товаришам обурення з приводу такої безсоромності. Потім він заговорив з унтер-офіцером, який тільки-но вимірював коло стінки його зріст, запевнивши того, що він дуже радий бути зарахованим до армії. Проте він написав у Неціг лікареві, докторові Гейтейфелю, який змащував йому горло ще в дитинстві: чи не засвідчить лікар, що у нього золотуха і рахіт. Не губити ж йому своє здоров'я на цій шкуролупні. Але Гейтейфель відповів, щоб він і не думав ухилятися, служба піде йому тільки на користь. Дідеріх відмовився від кімнати і переїхав зі своїм чемоданчиком до казарми. Коли вже треба прожити тут два тижні, то чому ж йому не заощадити на комірному.

В казармі зразу ж почалися вправи на турніках, стрибки та інші такі важкі вправи, від яких аж дух перехоплювало. "Муштра" провадилася поротно в коридорах, які називалися "районами". На обличчі лейтенанта фон Куллерова застигла байдужа пиха, на однорічників він ніколи не дивився інакше, як зіщуливши одне око. Зненацька він вигукував: "Ротний!" — і давав унтер-офіцерам якусь інструкцію, після чого зневажливо відвертався. Всі ці вправи на дворі казарми, шикування, розходини і розсипання мали тільки одне на меті: заганяти цих "зухів". Так, Дідеріх відчував, що тут усе — поводження, манера висловлюватися, вся військова рутина — спрямоване головним чином до того, щоб звести до мінімуму особисту гідність. І це імпонувало йому; це викликало у нього, хоч як важко йому було — і саме тому — глибоку повагу, своєрідне захоплення самозневагою. Принципи та ідеали були, очевидно, ті ж самі, що й у новотевтонів, але запроваджувалися вони з більшою жорстокістю. На перепочинки, під час яких можна було згадати, що ти також людина, часу ніколи не вистачало. Раптово і невблаганно людина зводилася до рівня воші, складової частки необробленої сировини, яку формувала чиясь безмірна воля. Було б безумством і згубою повставати проти неї хоча б у найпотаємніших глибинах душі. Найбільше, що можна було, це, всупереч своїм переконанням, часом ухилитися.