Інокентій наставив угору бороду, в якій блищала роса, і, спершись на костур, шепотів із гарячковістю божевільного пророка:
— І будуть літати залізні птиці і залізними дзьобами клюватимуть золоте зерно.
Потім підняв костур у сивіюче небо і, посварившись на даленіючий гуркіт, знову пішов росистими травами.
XXI
Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися. Шваркотів люлькою на всю хату, зазираючи то під піч, то під лаву і пильно чогось шукаючи. Крізь маленьке віконце цідилася охряна мла літнього світанку. На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць. Побіля хати бичачим диханням куривсд. туманець.
— Не дасть і поспати дітям з дороги, — гнівно шепотіла Уляна, починаючи свою поранку біля печі.
— А ти не гарчи! Готов он харчі — поїдемо сіно косити на Шсочкове.
— Свят, свят... Що тобі приманжурилося?
— А те, що доки в в хаті чотири косарі, то треба їм роботу дати. Зимою корова хмизу не їсть. Де брусок?
— Який брусок?
— Ну, мантачка...
— А кат тебе знає, де ти все діваєш. Мниться мені, що в сінях в кутку бачила.
Йонька почовгав у сіни і став там порядкувати по-своєму: вигнав надвір квочку з курчатами і прищикнув одного дверима так, що воно запищало, як на-віжене.
— Яке панське! — лаяв його Йонька, всідаючись під хатою клепати коси.
"Трень, трень, трень!" — попливло городами і не вгавало над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня.
У Гавриловому дворі — ніякого руху. Віконця позавішувані, роса на стежці не збита, видно, ніхто нею не проходив, сплять. "Хропуть... Уже он скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такі нахазяйнують чортів пляшку!" — лаявся Йонька, плескаючи молотком по косі.
Уже він і коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять, уже дві люльки викурив, а в хаті й не думали прокидатися. Тоді він ускочив у хатину, як із пожежі:
— Ти йтимеш сьогодні корову доїти чи ні? Уже он пастухи гонять пасти.
Уляна а дійницею в руках, запнута білою хусткою, пішла .до хліва і здивувалася, не побачивши Тимка. "Оце лихо. Де ж він загулявся? Іти косити, а його нема. Не дай бог, Йосип кинеться, галасу наробить на все подвір'я".
Тільки вона присіла доїти корову, як двері тихо відкрилися і в хлів зайшов зарошений по коліна Тимко.
— Це ви, мамо?
— Наші вже повставали?
— Сплять іще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хіба ж ти не бачиш, що батько й так огнем ди-ха, так ти ще й дратуєш? О горе, горе, — причитувала Уляна, цвікаючи коров'ячим молоком по дійниці. — А перед Федотом — звинись. Він тобі старший брат і в чині он якому. Командир. Людьми командує. А ти на нього руку піднімаєш, позорищ нас перед усім селом.
— Я, матусю, першим його не займав, — ставлячи мокрі ботинки під примістку, доказував своє Тимко. — А коли він думає, що я йому й далі за меншого буду, то помиляється. Я вже з того віку вийшов.
Мати мовчки зітхнула і, забравши відро з молоком, пішла в хату.
— Буди вже своїх панів, — наказав Йонька. — А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати.
Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки. А що, як відкриєш двері, а вона тобі гаркне в саму пику:
"Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!" Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:
— Що ви, папінька? Що ви?
— А чого ж! Слава богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.
— Ха-ха! Які ви смішні, папінька! — своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:
— Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.
Всі примовкли за. столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:
— У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, — і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.
"Відьма, — подумав тоді про неї. — Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе..."
Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в'ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.
— Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.
На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.
— Куди це так рано? — кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.
— Іду косити з братами.
— О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.
Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.
Після сніданку стали збиратися на косовицю. Ионька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах" та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю — і вари куліш.