Кинувши біля порога коня, розбудив виконавця і послав його за фельдшером. Той прибіг, переляканий, і при світлі сільрадівської лампи став робити перев'язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла через м'які тканини, так що через тиждень заживе. Коли перев'язка була закінчена, Гнат взяв з нього слово, що він нікому не скаже, що трапилося з головою сільради, і відпустив його додому, а сам подзвонив у район і викликав міліцію. Зробивши це, Гнат сів за стіл і став чекати Дороша і Оксена, за якими було послано виконавця.
Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що "голову ранено, і хто зна, чи до ранку доживе. Там кровищі натекло — повна сільрада!"
— Що сталося? — запитав Оксен, витираючи спітнілого лоба.
Гнат ворухнув рукою на перев'язі, зморщився від болю.
— Якась зараза стріляла по мені із троянівського яру.
— Коли?
— Годину назад. Я викликав міліцію. Вранці розпочнемо слідство.
— От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, — нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош.
— Ну, знаеш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. — Гнат узяв у здорову руку олівець. — Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п'яток не показав.
"Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він — Радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці", —роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.
— Це хтось із хуторян жахнув, — обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.
— Я ваших людей не знаю, — вставив Дорош. — Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.
— Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча... звичайно, він наволоч. Про це всі знають, — в тяжкій задумі опустив голову Оксен.
— А в мене є другий на приміті, — загадково примружився Гнат, — Улас Хомутенко.
Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.
— Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.
— Ти мені не вказуй! — закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. — Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?
— Замовчи! — спалахнув Дорош, гнівно блиснувши окулярами. Шия його вже не смикалася, а витяглася і задубіла, очі застигли, мов скляні, рот судорожно зівав, не в силі виштовхнути слово, а права рука, з великим зусиллям розжимаючи пальці, тяглася за стаканом із водою. Оксен швидко налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв її, але пити не міг: йому мов кліщами перехопило горло, і він задихав швидко, із перехватами. Поставив стакан на стіл і опустився на стілець, весь покрившись дрібним, як роса, потом.
— Не можна брати всіх підряд, — сказав він через кілька хвилин, коли трохи опанував себе і заспокоївся настільки, що міг говорити. — Під цю крученицю можемо нахапати таких, що ні в чому не винні.
— У нас є органи. Вони розберуться, — огризався Гнат, проте вже не так палко, як напочатку. Він розумів і відчував, що Дорош уже знає більше, ніж треба, і не попустить йому і не помилує.
— А ми ж навіщо? Ми своїх людей повинні краще знати, чим любі органи.
— Ну, наговорилися. Тепер пішли Джмелика брати, — сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку.
— Тільки без всяких порушень, — попередив його Дорош, застібаючи шинелю. — Затримувати ми, фактично, не маємо права. На це є прокуратура, що видає ордери на арешт. Ми робимо це тільки для того, щоб полегшити роботу нашим органам.
— Там видно буде, — понуро буркнув Гнат. — Такому, як Джмелик, і в морду не гріх дати.
Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло. Над Беєвою горою ледь-ледь світліло небо. Меркли, туманились зорі. На луках, понад Ташанню, густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи по щиколотки в сипучому, трохи вологому піску, всі троє вузенькими провулочками спустилися вниз до Ташані. Через ліщинові ворітця зайшли в двір. У густих вербах причаїлася, огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат підходить до неї і довго стукає в шибку. Незабаром за дверима чується притишений шелест і заспаний старечий голос питає:
— Хто там?
— Іменем Радянської влади, відкривайте. Двері відхиляються. Гнат мнеться, обтупуючи з чобіт пісок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.
Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників.
Нарешті вона засвічує каганчик, тремтячою рукою ставить на припічок. З лави підводиться постать у білому, жмурячи на світло очі, приглядається до при-і йшлих. — По мою душу з'явилися?
— Одягайся.
Джмелик бере із лави штани, спокійно одягає їх, твердо стоячи на одній нозі. Потім, відкривши скриню, виймає свою синю з білими гудзиками парубоцьку сорочку, натягає малесенькі чепурні чобітки, вийнявши з кишені кавалерійської куртки роговий гребінчик, розчісує свої буйні, скуйовджені вві сні кучері. Все це він робить поволі, розважливо, так, ніби йде не під арешт, а на хутірське грище. Потім бере торбину, кидає туди шматок сала і окраєць хліба, по-господарськи ув'язує її мотузкою.
— Швидше, — говорить йому Дорош.
— А-а, і камісар тут?! — радісно вигукує Джмелик, так, ніби вперше його бачить. — Здоровенькі були в моїй хаті!
Дорош показує на прострелену руку Гната:
— Твоя робота?
— Ні, не моя, — сміється Джмелик і заперечливо крутить кучерявою, попишнілою від гребінця головою. — Коли б я з ним покумався, він би вже сюди не прийшов.
— Ну, досить. Виходь.
Джмелик накидає на плечі куртку, ступає до дверей.
— Куди ж ти, сину?
Він зупиняється від того крику зненацька, просто в дверях.
— Щаслива ти, мамо, — говорить він, не повертаючи голови. — Чоловіка забрали, а тепер сина мотуз ують. Зоставайся здорова! — І, гримнувши дверима, виходить надвір.