Цього ранку Йонька встав удосвіта, коли шибки на вікнах були іще чорні і по Троянівці в синій імлі хрипко горланили півні. Нацупив на себе сто раз латаний кожух і, не сказавши нікому слова, вийшов надвір. Тільки Уляна розтопила в печі, влетів у хату, немов ів пожежі:
— Буди Гаврила і Тимка. Бики у дворі ждуть. — Куди ж це? — заклопоталася стара. — Я ще й снідати не зварила.
— Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намо-няєшся. Ну, йди, чого витріщилась?
Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати.
Через кілька часу кремезний Гаврило покульгував біля гарби, здивоваяо аиизував плечима.
— Що це він задумав? — питав він у сердитого зі сну Тимка, що прикручував вірьовку до розорин.
— А чорт його знає! Хіба в нього допитаєшся? Прийшов Яонька — мовчазний, заклопотаний, взяв волів за налигач, потяг із двору.
Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав биків батогом, і маленька постать його метлялася, як прив'язаний до налигача рептупюк із сіном. Коли виїжджали на Беєву гору і бики ступали повільніше, віл заметушився, як циган у чужій конюшні.
— Підсобляйте. Чого плентаєтесь, мов сонні.
— А що підсобляти? Пусту гарбу тягти?
— Хоч би й так. Волики он як хекають.
— То ви вас запряжіть, — порадив Тимко.
— Ет, що з тобою, дураком, балакать!
Вихопилися на гору, від бика потягло свіжими кі-зячками. Ярмо рипіло і подзенькувало занозами, Йонька, ученившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутір Ковбики приїхали затемна. Йонька зайшов у чиєсь подвір'я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися із. ланцюгів, готові змегелити Ионьку разом із кожушиною. Рийку-ли двері. В темряві зачорніла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Вонька про щось ио-шептався із незнайомцем і швидко повернувся назад.
— Держи за мною.
Гаврило слухняно повів за ним биків.
В полі стояла тиша, з улоговин тягло нічною росяною мрякою, гарба зачіпалася за кущі, і Тимка оббризкувало холодним свіжим дощиком, так ию навіть на губах осідав прісний смак роеи. Було так темно^ що Тимко не бачив ні дороги, ні гарби, і коли кущами зірвало з нього картуз, то він довго лазив рачки і не міг намацати його на землі. Тоді він присвітив сірником і побачив свій картуз, що лежав біля самих ніг.
— Що ти там світиш, в очах би тобі світило! — вилаявся Яонька.
Тимко зараз же погасив сірника, і густа темржва знову заступила очі. Вони проїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорного купою— — то було дерево, складене в штабелі.
— Грузіть!
Добру годину рвали на собі жили, пересаджуючи через ручиці важкі колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився і сказав таємниче:
— Стояки будуть на хлів. Ну, паняйте. Старий сів на підводу лише тоді, коли проїхали добрий шматочок степу. Набив люльку тютюном і зробився ніжним та розчуленим.
— Отак, дітки, треба на світі жити. Трапився добрий чоловік — от і будемо з хлівчиком. Не жени бичків, Тимку, бідна худоба зовсім охляла. — Йонька зашурхотів долонями по мокрій корі. — Дубина. Вік стоятиме.
У широкій улоговині їх підстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратиці залишали на мокрій землі чіткий слід, від бичачих морд віяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синіючі горби:
— Уже й Троянівка недалеко. Від цих слів ніхто в танець не пішов, бо всі знали, що дерево крадене і ще невідомо, чим ця подорож закінчиться.
Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в'їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.
— Що за ліс везете? — запитав він, спинивши коня. — В колгосп, чи що?
— Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, — бовкнув Йонька.
— Та-ак. — Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. — Завертай назад.
Йонька хижо наставив угору борідку:
— А ти хто такий, що командуєш?
Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.
— Управитель який вилигався! — закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. — У мене син при двох кубиках у Червоній Армії служить, то маю я право чи не маю?
Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.
Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.
В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п'ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:
— Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.
— А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? — люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. — Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?
Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька.
Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.