Вийшов перекладач.
Натовп принишк. Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тричі перехрестилися і перестали сперечатися за парафію. Хома Підситочок відкашлявся, витер рукавом на лобі піт, пішов до офіцера, несучи на вишитому українському рушнику хліб-сіль. За один крок від стола зупинився і сказав так, як його навчили:
— Від селян — собственников-хліборобів... и-и-и... прийміть... и-и-и... наш хлібець і сіль.
Офіцер глянув на нього і, не знімаючи рукавичок, взяв хліб і віддав його перекладачеві, той кинув іншому солдатові, солдат, схопивши на льоту хліб, зник у коридорі. Хома стовбичив перед офіцером, плямкаючи губами. Офіцер щось сказав солдатові, той грубо штовхнув хлібороба-собственника з ганку.
Перекладач уже набрав повні груди повітря і, мабуть, хотів перекласти ті слова, що сказав офіцер, але в цей час із коридора вискочив солдат, що відносив хліб, і, задравши голову до офіцера, щось заговорив швидко й весело. Офіцер посміхнувся, а солдати голосно засміялися.
Офіцер поманив хлібороба-собственника Хому і поставив на перших східцях.
Народ ахнув і завмер: широким проходом поміж солдат в старому німецькому мундирі і картузі з орлом дибала на задніх ногах вівчарка, тримаючи в передніх лапах той самий хліб, якого подарували "хлібороби-собственники". Вона підійшла до витріщеного з ляку Хоми і, скалячи з-під картуза гострі зуби, виваливши мокрого язика, подала йому хліб.
— Бери, менш, — суворо крикнув перекладач. Хома потягся руками до хліба, явно відчуваючи, як з його рук зараз шматками полетить м'ясо. Але собака була ввічливою — віддала хліб, сіла на задні лапи і замахала хвостом. Хома плигнув у юрбу, вівчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани. Хлібороб-собственник був чоловік запасливий і мав на собі четверо штанів, ще й підштаники, так що собака, хоч і була з німецького вермахту, а не могла прогризти всі штани і тільки била лапами Хому по спині, здираючи з нього вишиту сорочку.
Солдатня ревла від реготу, офіцер гикав, нащадки Горонецьких понадівали окуляри в надії, що собака вермахту прийме їх за людей цивілізованих і не зачепить. Попи зашепотіли: "Воньми молитвам нашим", а Ионька, сховавшись за насупленого Інокентія, ахкав від здивування:
— Отакий розумний собака: штани рве, а ж... не займає...
— Чистокровна вівчарка, — зауважив один з Горонецьких, тримаючи в руці, мов шпагу, мережану ковіньку.
Натовп мовчав, тісніше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче і нижче схиляли голови. Тільки ліве крило ворушилося, сприймаючи все те, що відбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу німецьких солдат.
Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами. Він покликав собаку, кинув у червону і слиняву пащу плитку шоколаду і поплескав рукою по шиї. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, він почав:
— Німецьке командування звільнило вас від комуністів і жидів. За це ви повинні служити йому вірою і правдою, бути готовими виконати любе його розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую:
1) Видати всіх комуністів та їх сім'ї.
2) Здати зброю.
3) Не чинити опору німецьким властям.
4) По селу ходити до дев'яти годин вечора.
За порушення наказу — розстріл. Все.
Наказ німецького коменданта був вислуханий при повній тиші. Навіть ліве крило не ворушилося, а стояло, увібравши голови в плечі.
Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький пістолет, клацнув на юрбу. Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад. Він здивовано і презирливо глянув на тих, що не здригнули, і прикурив з того пістолетика сигарету.
— Які будуть прохання до німецьких органів влади? — запитав, затягнувшись димом.
Натовп похмуро мовчав. На лівому крилі зробився рух.
— Я прошу собі Данелевщину, — сказав один а нащадків Горонецьких, знімаючи окуляри і засовуючи їх в кишеню.
— Ні, я беру Данелевщину, а тобі належить байрак, ти старший, — вигукнув другий, не знімаючи окулярів і теж виступаючи наперед та відтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекір: якщо один з них носив бороду, то другий ні).
— Доведеться вам, отче, подаватися на ступську парафію, — сказав смиренно піп у довгій хламиді, по-фарбрваній учнівським чорнилом.
— А дулі в зуби не хочеш?
— А мені якби дали мою батьківщину, я більше нічого й не хотів би, — крутився Йонька. — Кавуняччя було б, як гною.
— Тобі батьківщини вахотілося? — трусився біля нього вирваними клаптями п'ятьох пар штанів собст-венник-хлібороб. — А чий син у Червоній Армії командує?
— Я його туди батогом не заганяв, — щетинився Йонька, відпихаючи хлібороба.
— Бий краснопузого! — закричали розкуркулені і потягли Йоньку за сірячину.
Він залишив сірячину їхнім рукам, вишугнув аж на другому кінці.
— А що, хіба я не маю права? — кричав він звідти, розмахуючи руками.
Розкуркулені поперли на нього цілим скопом, засукуючи на ходу рукава.
— Руге, швайн! — крикнув комендант. — Що вони хотять? — запитав він у перекладача.
Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться і чого хочуть ці дикуни. Він закричав, що якщо зараз же не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже своїм солдатам всіх гумовими палицями побити. Це освіжило ліве крило, воно зараз же вгамувалося і трохи подалося назад.
Перекладач додав:
— Ставайте в чергу і підходьте до пана коменданта по одному.
Ліве крило знову заворушилось. Бажаючі підійти 'до коменданта штовхалися і терлися, як вівці в загороді.
— А що, хіба я не маю права? — кричав уже десь поміж ними і Йонька.
Два солдати, взявши в руки гумові палиці, стали по обидва боки ламаної черги, рівняли її в шнурочок.
По одному стали підходити до коменданта, що сидів на стільці, покурюючи сигарету.
Першими підійшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.
— Тарля марля фон масон монтескьє, — заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки.
— Парле ву франсез? — здивувався комендант і загнав під козирок білі брови.
Нащадки дружно захитали головами.
— Ву вуле й ву? — запитав комендант. Вони перезирнулися й тупо витріщилися на коменданта.
— Вас воллен зі? Ферфлюхтер ідіотен, — закричав, рожевіючи, комендант.