Десь на приташанських дрімучих лугах зустрічали залужанські жінки дівчину з розпущеними косами, яка благала: "Дайте мені хрестик, дайте мені хрестик". їй ніхто не давав, бо всі знали, що то відьма в дівчину перевернулася. Адже в кожного православного такий хрестик повинен бути.
Інокентій пророкував, що як буде місяць-чернець, тобто як місяць зробиться чорним, то наступить кінець світові. Павло Гречаний про місяць нічого не второпав, а затямив так, що чернець — то звичайнісінький собі монах, який як тільки появиться в Троянівці, то й настане кінець світу.
Кожному зустрічному Павло глаголив:
— Е, хлопці, чернець уже в Гадячі...
Страшний чернець був уже в сусідньому районі, перед смертю не надихаєшся, і Павло вирішив хоч наїстися. Він знав, що в скрині Явдоха держить глечик меду на шулики. Одламав замок і як сів біля столу, то не встав, доки вже й на шматок хліба не було що взяти.
— Щоб же тебе на кусники порвало! — причитала Явдоха, припадаючи до порожнього глечика.
— А може, й порве, — облизувався Павло, майструючи цигарку. — В Гадячі уже чернець.
— Тебе, сатано, не те що чернець, а чорна завія не вхопить, — стогнала в розпачі Явдоха. — Та ні снарядом, ні бомбою його не вб'єш, щоб я пожила сама хоч годочок.
А Павло вже й не слухав її, а йшов до Гаврила Вихора, цигаркував, дрімаючи під хлівом, дивився, як його сусіди молотять жито на околот.
— А що, Йонько, — питав він крізь дрімоту, — здав уже оружіє властям?
— Де воно в мене взялося? — злякано витріщався Яонька. — Хіба що ціп?
— Та на таку вдасть, як у нас зараз об'явилася, тільки й треба добре запареного бича, бо оружія жалко, — вставив і своє слово Гаврило, що молотникував з батьком.
— Кажуть, учора в Бур'янівщині одного дядька так збили, що, повіриш, із землі не встав...
— Вони свого випросять, — пообіцяв Гаврило.
"Новою властю" Павло називав нерозлучну четвірку, що нишпорила по селах та хуторах. Це були Северин Джмелик, Андрій Джмелик, Тадик Шамрай, що недавнечко виприснув із своєї схованки, і Гошка Мотовило, саженного росту дезертир з рябим обличчям і похмурим, ковзким поглядом. Ніхто добре не знав, звідки з'явився Гошка в цих краях. Говорили про нього страшні речі. Ніби він убив червоного командира і втік із фронту, пристав у прийми до молоденької удовиці, насміявся над нею і задушив подушками; що на руках у нього стільки чужої крові, що вже не змивається і виступає на них червоними пля" мами.
Ось ця четвірка й ходила по хатах, вимагаючи вогнепальну і холодну зброю, щоб, як німці прийдуть, передати їхньому командуванню і цим показати, що вони вірою і правдою готові їм служити.
Біля сільради висіло оголошення, написане в непристойних виразах, складене самим Гошкою:
"Здавайте, сукі, совєтське оружія. Єслі котрий не здасть, то, бл..., сматри. Будем бить шомполами, поки ж... марш заїграєть".
На це, здавалось би, страшне і досить-таки зрозуміле попередження троянівці не звертали уваги, і зброї до рук самозваної четвірки поступало мало. Всього було здано дві гвинтівки і чотири гранати. Гвинтівки "власть" заховала до приходу своїх господарів, а гранатами обвішався Гошка. Хвастався, бовтаючи ними:
— Ми порадок навідьом.
Між чотирма корешами були розподілені обов'язки:
Тадик ніс відповідальність за військовий порядок — прописував, кому скільки дати шомполів; Северин сідав покараному на голову, щоб не тріпотівся, Андрій сідав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнім часом каральна експедиція не поновляла своєї діяльності, бо цупила самогон на Залужжі, лікувала Гош-ку. Хтось серед ночі вискочив із-за кущів і так лигнув Гошку кілком по голові, що обвішаний гранатами "отаман" хлипнув червоною юшкою і засукав ногами по землі. Врятувало його те, що поблизу була калюжа, він насьорбався холодної з гнилим запахом води, порвав на собі сорочку, затамував пробоїну в голові і з горем пополам доповз до хати, в якій тепер жили "представники нового порядку". Вони влаштувалися на Залужжі у великому будинку, де колись був сільський медичний пункт. Ліжок в них не було, і вони спали покотом на долівці, підклавши трохи сіна. А потім Гошка запротестував проти такого способу життя і наказав усім іти на великий шлях, яким вештаються евакуйовані. Постоявши день, вони награбували килимів, подушок, ковдр, дещо з меблів, і Гошка тепер лежав на персидському м'якому диванчику і прикладав до голови горілчані компреси.
Коли йому трохи полегшало, він почав кричати, щоб йому привели вчительку. Северин і Тодось не звертали на нього жодної уваги, бо грали в двадцять одно. На банку лежали награбовані ручні годинники.
Але були в Троянівці й такі люди, яких цікавило дещо інше, ніж годинники.
Йонька, як тільки в артілі зробилася колотнеча, привів собі в двір сивеньку конячку, запряжену в маленького легкого возика, при новенькій збруї. Загнав у хлівець, обмацав копита, зазирнув у зуби, провів Долонею по ребрах, посіпав сюди-туди і зостався задоволений: конячина молоденька, монгольської породи, на їжу невибаглива, а на тягу пригідна. Уляна, побачивши конячину в хліві, напустилася на Ионьку з лайкою та погрозами, просила, щоб відвів із двору, бо невідомо, що скажуть німці тим, хто розбирав із двору артільне майно, а на випадок повернуться наші, то теж по голівці не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити не можна, зробив інакше: відв'язав кобильчину та й повів на оривку з двору. Старий перейняв і до того розійшовся, що трохи не заїхав синові по пиці. Гаврило махнув рукою: робіть, мовляв,: що хочете і як знаєте, і пішов до свого двору.
А старий доплентався з кобильчиною до свого хлівця більше звідти не виходив. Він там і спав у присін-нику, щоб цієї кобильчини хто не викрав.
— Чого ви печетеся? — кричав він на стару та на Гаврила. — Тим харцизам (так він називав німців) я скажу, що спіймав на дорозі, як вакуїровану, а прийдуть наші, то скажу: "Взяв, щоб німцям не дісталась". Ви за мною не клопочіться. Я знаю, що сказати, — підшльопував Йонька люлькою.
— Що нам за тобою горювати? — сумно обзивалася Уляна. — Жаль буде тільки, як через тебе, дурня, хату спалять та малих дітей у вогонь кинуть.