І
Вперше я зустрівся з Вінніпезьким вовком під час великої сніговиці 1882 року. В середині березня я виїхав з Сен-Поля, сподіваючись за двадцять чотири години перетнути прерії й дістатися до Вінніпега, але цар вітрів вирішив перешкодити моєму наміру і наслав зі сходу страшенну хурделицю. Година за годиною шалено, безперестанку бурхав сніг. Ніколи не бачив я такої хуртовини. Весь світ потонув у снігу — сніг, сніг, сніг, що кружляв, кусався, жалив, вихорився,— і велетенське страховисько-паротяг, пахкаючи, змушений був зупинитися за наказом цих легеньких, мов пір’їнки, кристаликів бездоганної чистоти.
Багато дужих рук, узявши лопати, вийшли на двобій з майстерно вивершеними кучугурами, що перегородили нам шлях, і через годину паротяг рушив з місця,— для того тільки, щоб застряти в найближчому заметі. Жахлива це була робота — день за днем, ніч у ніч ми то загрузали в заметах, то відкопувались, а сніг все йшов, грайливо кружляючи навколо нас.
— До Емерсона їхати двадцять дві години,— запевнив мене в Сен-Полі залізничник, але минуло майже два тижні, поки ми, весь час відкопуючись, добралися до Емерсона, цього тополиного краю, де густі хащі створювали надійний захист від заметів. Звідси поїзд пішов швидше, тополеві гаї погустішали — миля за милею ми мчали серед густого лісу, зрідка минаючи галявини. Наближаючись до Сен-Боніфаса, східної околиці Вінніпега, ми проїхали через невеличку просіку, ярдів п’ятдесят завширшки, і посеред неї я побачив картину, що зворушила мене до глибини душі.
На галявинці, звиваючись у живе рухливе коло, хвилювалася чимала зграя собак — великих і малих, чорних, білих і рудих. Трохи осторонь маленька руда собачка непорушно простяглася на снігу. Поза цим колом великий чорний пес стрибав і гавкав, тримаючись, одначе, весь час позаду ватаги. А посередині — центр собачої уваги і причина хвилювання — величезний похмурий вовк.
Вовк? Він скидався скоріше на лева. Стояв сам-самісінький — рішучий, спокійний, з наїжаченою гривою, міцно розставивши ноги, поглядав то туди, то сюди, готовий до відсічі в будь-якому напрямку. Губи йому кривилися неначе в презирливій посмішці, але я гадаю, що насправді то був лиш войовничий оскал зубів. Під проводом вовкоподібної собаки, що їй слід було б хоч трохи сором мати, ватага кинулася на нього, мабуть, удвадцяте. Та величезний сірий звір плигнув туди, сюди, хряскаючи страшними щелепами: хрясь, хрясь, хрясь — жодного іншого звуку не чутно було від цього самотнього воїна. Тим часом як серед його ворогів раз по раз лунало передсмертне скавчання, поки ті з них, що зосталися живі, знову відскочили назад, залишивши його, як і раніш, нерухомого, неприборканого, неушкодженого і сповненого презирства.
Як я хотів тепер, щоб поїзд знову застряв у заметі! Серце моє рвалося до цього сіроманця. Я жадав побігти йому на допомогу. Але засніжена галявина промайнула мимо, тополеві стовбури заступили світ, і ми наблизилися до кінця нашої подорожі.
Оце й усе, що я бачив, і, здається, небагато, але через кілька днів я довідався, що удостоївся рідкісного видовища: серед білого дня побачив легендарного звіра — не більше і не менше, як самого Вінніпезького вовка.
Дивна була у нього слава — це був вовк, що віддавав перевагу містам над селами, обминав овець, щоб убивати собак, і завжди полював один.
Розповідаючи історію Чаклуна, як його декотрі звали, я, проте, цілком певен, що багато городян навіть і не чули про всі ці події. Так, наприклад, самовдоволений крамар, що тримає лавку на головній вулиці, навряд чи знав про існування Вінніпезького вовка до того дня, коли відбулася остання сцена біля різниці і величезний труп вовка віднесли до зоологічної крамниці Гайна. Там зробили з нього опудало, яке пізніше показували на Чикагській всесвітній виставці і яке згоріло, на жаль, під час пожежі, що спопелила Малвейську середню школу в 1896 році.
II
Якось у червні 1880 року скрипаль Поль Дерош, вродливий гульвіса-метис, радніший полювати, ніж працювати, блукав з рушницею лісистими берегами Червоної річки поблизу Кілдонена. Побачивши сірого вовка, що виповз з берегової нори, він вистрелив навмання і вбив його. Спочатку Поль послав у нору собаку, щоб упевнитись, чи там немає другого дорослого вовка, а потім уповз у лігво сам і побачив — на превелике собі диво й радість — вісім вовченят. Дев’ять премій по десять доларів! Скільки ж це! Ціле багатство, напевне. Взявшися за палицю, він повбивав з допомогою жовтого собаки всіх звірят, крім одного. Існує повір’я: коли вб’єш останнього з виводка — не буде тобі щастя. Отож Поль попрямував до міста зі скальпами старого вовка і семи вовченят та одним живим вовченям.
Трактирникові, до якого перейшли всі долари, одержані за скальпи, незабаром дісталося і живе вовченя. Хоч воно росло на ланцюгу, але мало такі розвинені груди й щелепи, що жоден міський собака не міг до нього рівнятися. Його тримали у дворі для розваги відвідувачів, і ця розвага завжди зводилася до того, що в’язня цькували собаками. Кілька разів молодого вовка кусали й нівечили мало не до смерті, але він очунював, і з кожним місяцем все менше було собак, охочих зустрітися з ним. Життя його було надзвичайно важке. Єдиним втішним проблиском була дружба, що міцніла між ним і маленьким Джімом, сином трактирника.
Джім був свавільний шельмуватий хлопчина. Він уподобав вовка за те, що той загриз собаку, який покусав його. З того часу він почав годувати і пестити вовка, а той у відповідь дозволяв йому такі вільності, що на них ніхто більше не зважувався.
Батько з трактирника був не зразковий. Звичайно він балував сина, але часом на нього находила лють, і він жорстоко лупцював його за якусь дрібницю. Дитина рано зрозуміла, що її б’ють не за провину, а за те, що розгнівила батька. А тому варто було десь перечекати, поки гнів уляжеться, і тоді вже боятися нічого. Одного разу, рятуючись від батька, що гнався за ним, він ускочив до вовка в будку. Безцеремонно розбуджений сірий приятель повернувся до виходу, вищирив подвійний ряд зубів і вельми ясно сказав батькові: "Не смій його чіпати".