ВИХОР У ЗАТИШКУ
Ґуральня гордовито, як храм, піднесла димаря до хмар і з презирством дивиться на приплесканий до землі шкільний будинок. Так, певно, дивиться жирафа з височини своєї довгої шиї на приземну черепаху.
Школа стара й ветха. Колись вона була робітничою казармою. А як не став пан держати постійних робітників, а старий казарме ний будинок був придатний хіба лише на дрова, заворушились у панській душі честолюбні наміри, здійснити які небагато коштувало.
Одним словом, ціною двох сажнів трухлявих дров зажив пан слави діяча та благодійника освіти народної.
З великою урочистістю будинок подаровано земству на школу. З цього приводу багато випито та з'їдено, а ще більше довелося земству витратитись на ремонт того будинку.
З того часу, пишним стилем кажучи, темне царство Бахуса пронизав промінь освіти, але був він немічний та блідий, і ґуральня ні на крихту не збавила свого гонору.
Навпаки, димар її зробився немов вищий, і коли раніш не сягав до хмар, то тепер, гордий з учинку свого пана, напевно, мішав дим з хмарами, приємно лоскочучи божі ніздрі алкогольними випарами.
Хіба могла конкурувати в такому ділі школа, навіть висунувши рекордсменом Онуфрія Петровича Лопатку? Ні. Лопатка не поступився б перед ґуральнею алкогольними пахощами, але пахощі його були, так би мовити, призначені для земних сфер, а не для небесних.
Лопатка був за вчителя в цій школі з самого її початку. Його сизий ніс на сто відсотків виправдував близьке сусідство з ґуральнею, а вдавлене чоло, що гарантувало оД жодних крамольних вимог, спричинило призначення Лопатки за вчителя в маєток. Доброчинність та богобояз-
ність були основними рисами Лопатчиної вдачі до революції. Як же з початку революції ці риси стали не модні, а до того ж і випить не було чого, Лопатка цілими днями гриз свою жінку, довготелесу Агафію Павлівну, обтяжену численними нащадками од трьох місяців до п'ятнадцяти років віку включно.
Коли од ґуральні пройти через панську садибу та столітній парк — дійдеш до села Корецького. Через це й ґуральня зветься Корецькою.
Корецьке — глухе поліське село, в якому за сім років школу скінчило лише четверо хлопців.
Солдати, зреволюціоновані на фронтах, повертаючи до Корецького, не могли сколихнути пасивності глухого поліського села. Вони, як гарматні набої в болоті, заглухали в нетрях трясовини.
Ходячою алегорією села був дід Хведь, глухий і підсліпуватий, що, ^за старою звичкою, охороняв ґуральню й школу. За працю йому ніхто нічого от уже три роки не платив, але він вірив, що пан повернеться і заплатить йому одразу.
Онуфрій Петрович жив з дідом Хведем у будиночку школи, а другий учитель, Йосип Іванович Петренко, мешкав в колишній панській конторі.
Петренка вже з рік як прислали з центру, з народної управи чи з ревкому. Яка тоді була влада, в маєтку не пам'ятають.
Оселився новий учитель у будинку на одшибі, цілими днями лежав і читав книжки з панської бібліотеки, які лишились не скурені якимсь щасливим випадком.
Інколи Петренко ходив на село, інколи до нього приходили хлопці, і Лопатка відразу оцінив свого колегу, як особу босяцького штибу, з якою не варт товаришувати порядній людині.
Цю думку про нового вчителя цілком поділяв колишній винокур Владислав Владиславович Шпон, людина огрядна, як сорокавідерна бочка, з перевернутим глечиком замість голови. У Шпона одна нога була на коло-Дянці і щоразу грузла в землю, як винокур реготом трубив своє засмальцьоване черево. А причин для реготу Шпон не дуже й шукав.
Майже щозечора пожильці маєтку сходились біля Щколи, частували один одного тютюном власного виробу *> Переказавши всі НОБИНИ, переходили до дебатів.
Лопатка був тієї думки, що найкраще демократична
°— А. Слісаренко
129
республіка з гетьманом або королем на чолі, а Петренко обстоював більшовиків, але не московських, а українських. Шпон участь у дебатах брав своїм реготом і, нареготавшись досхочу, йшов собі спати.
Маєток коло ґуральні з якихось причин не був розбитий під час революції, і він стояв високою мумією, загортаючи трухляві ребра в зелений саван старого парку та великого овочевого саду.
Парк своїми липами заманював невибагливих поліщуків перспективами нових личаків. З цього приводу Лопатка сварився:
— До того ж некультурність... це чортзна-що — обдерти живцем дерево. За це розстрілювати мало...
А дід Хведь, зрозумівши, про що мова мовиться, бурчав:
— А на моє умлєніє, коли в чоловєка пасталів нєту, так хай дере на здоров'я...— А помовчавши, в тоні глибокодумного додав: — Ремінь сильно дорогий...
У школі зимою відбувалося навчання, але мляво, "як мокре горить", бо Лопатка їздив кудись спекулювати жінчиними кофточками та власними старими штанами. Ці торговельні операції й були матеріальною базою його існування.
Петренкові спекулювати не було чим, проте він часто зникав днів на два, на три, а прийшовши додому, купував мішок картоплі і живився нею до нових мандрів.
Куди ходив, де бував Петренко, ніхто не знав, а сам він нікому про це не говорив. Шпон і Лопатка врешті дійшли думки, що Петренко — агент якоїсь партії, може, навіть чекіст, приставлений стежити за ними. Тому розмовляли з ним обережно, і в суперечці, нападаючи на Петренка, на всяк випадок вихваляли Радянську владу.
Шпон нікуди не їздив, сидів дома, маючи власні корови, свині, птицю та економку Настю, успадкував її правом од пана. Крім того, сусідня сільська громада доручила йому доглядати колишнього панського, а тепер громадського бугая.
Цей бугай, на ймення Нерон, був предметом Шпо-нового закохання, і як приводили селяни своїх миршавих корівок до бугая, Шпон із задоволенням ляпав себе по череву, од сміху дриґав колодянкою і неодмінно казав:
— А все ж наше зверху. Го-го-го!..
революція старанно обминала цілі три роки і Корець-ку ґуральню з маєтком, і сіре поліське село Корецьке. За три роки нічого не змінилося, і можна подумати, що старі порядки не розтрощено та викинуто на смітник, а лише чинність їх на якийсь час припинено.
Староста сільський Максим Тюхтій, як і три роки тому, скликав людей на сход до зборні неділями, по обідні пив чай у сусіднього парафіяльного попа Михайла, а як заїздили до Корецького військові частини по підводи, Тюхтій з мальовничим адміністративним пафосом лупцював своїм старорежимним костуром односельчан, що уникали поїздок у підводи. За це він мав завжди подяку військових, незалежно від їхніх політичних переконань.