Коли вона назвала своє ім'я, ми страшенно здивувалися. "Війві" — ніхто з нас ніколи такого не чув.
Того дня Марина Сергіївна зайшла до класу з цим білявим дівчиськом і сказала:
— Діти, у нас поповнення — матимете нову товаришку, вона вчитиметься разом з вами...
Марина Сергіївна, мабуть, хотіла ще щось додати, але дівчисько глянуло на клас своїми зеленими очима і голосно сказало:
— Мене звати Війві.
— Як? — перепитав я голосно.
— Війві... А прізвище Салурі.
— Батьки Війві переїхали до нашого міста з Естонії,— пояснила Марина Сергіївна.
— Аж із Естонії...— здивовано загув увесь клас. Бо в нашій школі ще ніхто не з'являвся аж із Естонії. Були з Сахаліну, були з Вірменії, були з Ленінграда, були з Закарпаття... Всі на світі їздять і переїздять з місця на місце — тільки мої батьки чомусь нікуди не хочуть їхати. Я, як виросту, мандруватиму по всіх республіках і містах або й по всьому світу. От стану, наприклад, капітаном далекого плавання і завжди мандруватиму.
І треба ж було, щоб Війві посадили зі мною!
І тепер вона сидить на уроках, як статуя,— не зворухнеться і від Марини Сергіївни погляду не відводить. Ото, мабуть, зануда — з таких і відмінники народжуються. Їм за поведінку оцінки ставлять.
Я сюди крутнуся, туди крутнуся або повітряного змія конструюю, а Марина Сергіївна — завжди так раптово: "Вовченко, ану повтори, будь ласка, те, що я розповідала!.."
А хто знає, що вона розповідала?
Я зирк на Мишка, зирк на Васька, а вони плечима стенають — теж не слухали.
— Ви розповідали...— повільно починаю я і з надією дивлюся на Війві.
А вона сидить, наче нежива, начеб і не чує, що я чекаю від неї допомоги — тільки очі потупила. І трохи почервоніла. Мабуть, ото їй соромно за мене.
— Ви розповідали, що...— знову повторюю повільно я і непомітно штовхаю Війві в плече.
Але безнадійно — вона мовчить.
А Марина Сергіївна великими літерами пише в моєму щоденнику свою улюблену фразу: "Мирослав знову неуважний на уроках — зовсім не слухає вчителя". Добре, що хоч двійку за поведінку не вліпила.
Несу той запис у щоденнику додому. Уявляю, як увечері батько запитає:
— То що там у нас нового?
— Та...— сумно махну я рукою.
— Що "та"? — відразу ж суворим стане батько.
— Запис у щоденнику.
Батько відкладе газети, поправить окуляри й одразу ж почне:
— Ну, скажи сам, як тебе виховувати, щоб ти став уважним і сумлінним учнем? Чому до тебе ніякі слова, ніякі мої прохання не доходять? Треба ж хоч трохи совісті мати! Треба бути серйознішим!..
Я мовчу, бо знаю, що ця промова в нього надовго. Не можу сказати, що мені дуже цікаво її слухати, бо не почую нічого нового — все це я чув не раз і не два. Придумав би вже щось нове. Але хай собі бурчить. Я на нього не серджуся, бо він у мене добрий. Сьогодні заборонить телевізор дивитися, на вулицю не випустить, а завтра про все й забуде. Головне — в суботу зауваження чи двійку не схопити, щоб у неділю не заборонив у кіно йти й гулять.
Субота в мене — найважчий день. Хоч бери й не йди до школи. Але як не підеш? У нас же дорослі для дітей закон такий придумали: подобається тобі чи не подобається вчитися — вчись. Хочеш чи не хочеш до школи йти — йди.
Якби моя воля, то вирішив би так: кому подобається вчитися — хай вчиться, кому не подобається — хай не вчиться. Я б теж не вчився, якби не хотів стати капітаном далекого плавання...
Отже, Війві, як я і думав, виявилася відмінницею і занудою. Я таки правильно не злюбив її з першого погляду. Вона не підказувала мені на уроках, не давала списати домашнє завдання і завжди на мене дивилася так, як Марина Сергіївна, коли збиралася записати в щоденник зауваження.
— Ти, мабуть, хочеш бути вчителькою? — запитав якось я її.
— Вчителькою? Не знаю...
— Ти навіть не знаєш, ким хочеш бути?
— Знаю. Чому не знаю?! — раптом різко сказала вона.— Знаю!
— Ти диви! — вигукнув я здивовано.— І ким же?
— Тобі не скажу!
— А чому мені не скажеш!
— Тому!
— Чому?
— Бо це моя таємниця.
— То, значить, і нікому не скажеш? — мені раптом стало трохи легше, бо я подумав, що вона тільки мені не хоче сказати. Якщо ж взагалі-взагалі нікому ні слова, то можна й мені не питати.
Але що ж це може бути у неї в голові?
Мабуть, якась дурниця. Дівчата казали, що вона грає на скрипці, то, певно, музиканткою хоче бути. Бо ким іще може буть тиха, наче перелякана мишка, відмінниця? Знаємо ми їх. У них нічого цікавого. Їхнє життя нудне, як урок арифметики.
...Зима вже тоді закінчувалася. Ми з Мишком і Васьком уже втомилися виглядати весну. Чекали її так нетерпляче, як перелітні птахи, що збираються летіти з теплого вирію додому. Але причини в нас були не ті, що в птахів. Причини наші були серйозніші.
А все почалося ще восени, коли Мишків старший брат прийшов на побувку. Він служить у флоті. У нього красива морська форма, і всі хлопці з нашої вулиці не могли відвести од неї очей.
Він кілька разів давав Мишкові поносити у дворі безкозирку. Хоч вона Мишкові й на вуха наповзала, й очам його з-під неї нічого не видно було — дуже гордий він у ній походжав. Наче адмірал якийсь. Навіть нам не хотів давать поносити. Довелося сказать, що як не дасть, то дружбі кінець, що ми його знати не захочемо. Дав. Скривився, але дав. Бо де таких друзів, як ми з Васьком, знайде? Ніде. Таких більше нема на всю нашу школу і на всю нашу вулицю. І Мишко це добре знає. Не дурний же він.
Одягали ми ту безкозирку й відчували себе бувалими моряками. А як скидали, то зітхали: це ж коли ми ще потрапимо на море! Шкода, що дітей не беруть на флот. От колись давно на кораблях юнги були. Хотіли б ми жити в ті часи. Бо зараз — що? Ходи до школи, вчи уроки, потерпай, щоб не одержав двійку, щоб Марина Сергіївна не записала зауваження, збирай металолом, допомагай матері посуд вимити, пропилосось свою кімнату — оце таке наше життя. Нудно. І немає ніякого просвітку.
Закінчилася в Мишкового брата побувка, поїхав, повіз свою безкозирку, і ми засумували.
— Щось треба нам робити,— сказав я.
— Ти про що? — запитав, не розуміючи мене, Мишко.
— Про що? Про що? — перекривив я його.— Про нас і про море! От про що!
— А що ж тут зробиш? З дому втекти на море — на корабель не приймуть. Скажуть, мало каші з'їв.