— Проте, кажуть, він умілий полководець,— сказав П'єр.
— Я не розумію, що таке означає умілий полководець,— глузливо сказав князь Андрій.
— Умілий полководець,— сказав П'єр,— ну, той, який передбачив усі несподіванки... ну, вгадав думки ворога.
— Та це неможливо,— сказав князь Андрій, наче про давно вирішену справу.
П'єр здивовано подивився на нього.
— Однак,— сказав він,— кажуть же, що війна скидається на гру в шахи.
— Авжеж,— сказав князь Андрій,— тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший за пішака і два пішаки завжди сильніші за одного, а на війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, а іноді слабший за роту. Відносна сила військ нікому не може бути відома. Повір мені,— сказав він,— що якби що залежало від розпоряджень штабів, то я був би там і робив би розпорядження, а замість того я маю честь служити тут, у полку, з цими ось панами, і вважаю, що від нас дійсно залежатиме завтрашній день, а не від них... Успіх ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від кількості; а вже найменше від позиції.
— А від чого ж?
— Від того почуття, що є в мені, в ньому,— він показав на Тимохіна,— в кожному солдатові.
Князь Андрій глянув на Тимохіна, який злякано і не розуміючи дивився на свого командира. На протилежність своїй попередній стриманій мовчазності князь Андрій здавався тепер схвильованим. Він, видно, не міг стриматися від висловлення цих думок, що несподівано виникали в нього.
— Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас втрата була майже рівна з втратою французів, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій,— і програли. А сказали ми це тому, що нам там не було потреби битися: якнайскоріше хотілось піти з поля бою. "Програли — ну то втікати!" — ми й утекли. Якби до вечора ми не казали цього, бог знає що було б. А завтра ми цього не скажемо. Ти кажеш: наша позиція, лівий фланг слабкий, правий розтягнутий,— говорив він далі,— все це дурниці, нічого цього нема. А що нас чекає завтра? Сто мільйонів найрізноманітніших випадковостей, які миттю вирішатимуться тим,— що кинулись утікати або кинуться утікати вони або наші, що уб'ють того, уб'ють цього; а те, що робиться тепер,-^усе це забава. Річ у тому, що ті, з ким ти їздив по позиції, не тільки не сприяють загальному ходові справ, але й заважають йому. Вони, заклопотані лише своїми маленькими інтересами.
— У таку хвилину?—докірливо сказав П'єр.
— У таку хвилину,— повторив князь Андрій,— для них і це тільки така хвилина, в яку можна підкопатися під ворога й одержати ще один хрестик або стрічку. Для мене на завтра ось що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битись, і факт у тому, що ці двісті тисяч б'ються; і хто буде зліше битися і себе менше жаліти, той переможе. Хочеш, я тобі скажу: хай там що, хай там як плутають угорі, ми виграємо битву завтра. Завтра, хоч би там що, ми виграємо битву!
— От, ваше сіятельство, правда, щира правда,— промовив Тимохін.— Чого себе жаліти тепер! Солдати в моєму батальйоні, ви повірите, не захотіли горілки пити: не такий день, кажуть. — Усі помовчали.
Офіцери підвелися. Князь Андрій вийшов з ними за клуню, даючи останні накази ад'ютантові. Коли офіцери пішли, П'єр підійшов до князя Андрія і тільки-но хотів почати розмову, як на дорозі недалеко від клуні затупали копита трьох коней, і, глянувши в тому напрямі, князь Андрій впізнав Вольцогена і Клаузевіца, у супроводі козака. Вони близько проїхали, продовжуючи розмову, і П'єр та Андрій мимоволі почули такі фрази:
— Der Krieg muss im Raum verlegt werden. Der Ansicht kann ich nicht genug Preis geben1,—казав один.
— О ja ,— сказав другий голос,— der Zweck ist nur den Feind zu schwächen, so kann man gewiss nicht den Verlust der Privatpersonen in Achtung nehmen.
— О ja2,—підтвердив перший голос.
— Так, im Raum verlegen3,— повторив, злобно фиркаючи носом, князь Андрій, коли вони проїхали. — Im Raum4— у мене зостався батько, і син, і сестра в Лисих Горах. Йому це байдуже. Ось воно те, що я тобі казав — ці пани-німці завтра не виграють бою, а тільки напаскудять по своїй змозі, бо в його німецькій голові тільки міркування, не варті ламаного гроша, а в серці нема того, чого лише й треба на завтра — того, що є в Тимохіні. Вони всю Європу віддали йому і приїхали нас учити— славні вчителі!— знову вискнув його голос.
— То ви думаєте, що завтрашній бій буде виграно?— спитав П'єр.
— Так, так,— неуважно сказав князь Андрій.— Одно, що я
1 — Треба, щоб війну було перенесено у простір. Для цього погляду я не можу знайти достатньої похвали,
2 — О, безумовно; мета полягає в тому, щоб послабити ворога, отже не можна зважати на втрати окремих осіб.—Безумовно,
8 перенести у простір, 4 А в просторі ж
зробив би, якби мав владу,— почав він знову,— не брав би полонених. Що таке полонені? Це рицарство. Французи розорили мій дім і йдуть розоряти Москву, образили і ображають мене кожної секунди. Вони вороги мої, вони всі злочинці, як на моє розуміння. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати. Коли вони вороги мої, то не можуть бути друзями, хоч би як вони там розмовляли в Тільзіті.
— Це правда,— промовив П'єр, блискучими очима дивлячись на князя Андрія,— я цілком, цілком погоджуюся з вами.
Те питання, що з Можайської гори цілий цей день турбувало П'єра, тепер здалося йому зовсім ясним і цілком розв'язаним. Він зрозумів тепер увесь смисл і все значення цієї війни і завтрашнього бою. Все, що він бачив цього дня, всі значущі, суворі вирази облич, які він мигцем бачив, освітились для нього новим світлом. Він зрозумів ту приховану (latente), як говориться у фізиці, теплоту патріотизму, яка була в усіх тих людях, що він бачив, і яка пояснювала йому те, чому всі ці люди спокійно і ніби легковажно готувались до смерті.
— Не брати полонених,— говорив далі князь Андрій.— Це одно змінило б всю війну і зробило б її менш жорстокою. А то ми грались у війну,— ось що погано, ми великодушничаємо і таке інше. Це великодушничання і чутливість — щось схоже на великодушність і чутливість панії, якій стає млосно, коли вона бачить, як убивають теля; вона така добра, що не може бачити крові, але вона залюбки їсть це теля під соусом. Нам говорять про права війни, про рицарство, про парламентерство, що треба щадити нещасних і таке інше. Все дурниці. Я бачив у 1805 році рицарство, парламентерство: нас обдурили, ми обдурили. Грабують чужі домівки, пускають фальшиві асигнації... та найгірше— убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та про великодушність до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть! Хто дійшов, до цього так, як я, такими самими стражданнями...