Коли П'єр відійшов від Кутузова, Долохов, поступившись до нього, взяв його за руку.
— Дуже радий зустріти вас тут, графе,— сказав він до нього голосно і не ніяковіючи від присутності сторонніх, особливо рішуче і урочисто.— Перед днем, в який бог знає кому з нас на роду написано залишитись живим, я радий з нагоди сказати вам, що я жалію, що між нами були непорозуміння, і бажав би, щоб ви не мали проти мене нічого. Прошу вас простити мені.
П'єр усміхаючись дивився на Долохова, не знаючи, що сказати йому. В Долохова сльози виступили на очах, він обняв і поцілував П'єра.
Борне щось сказав своєму генералові, і граф Бенігсен звернувся до П'єра й запропонував їхати з ним разом по лінії.
— Вам це буде цікаво,— сказав він.
— Так, дуже цікаво,— сказав П'єр.
Через півгодини Кутузов поїхав у Татаринову, і Бенігсен з почтом, серед якого був і П'єр, поїхав по лінії.
Бенігсен від Горок спустився великим шляхом до мосту, на який П'єру показував офіцер з кургана як на центр позиції і біля якого на березі лежали покоси пахучого сіна. Через міст вони проїхали в село Бородіно, звідти повернули ліворуч І повз велику кількість військ та гармат виїхали до високого кургана; на кургані копали землю ополченці. Це був редут, який ще не мав назви і який потім дістав назву редуту Раєвського, або курганної батареї.
П'єр не звернув особливої уваги на цей редут. Він не з'нав, що це місце буде для нього пам'ятнішим за всі місця Бородінського поля. Потім вони поїхали через яр до Семеновського, де солдати розтягали останні колоди хат та клунь. Потім з гори і на гору вони проїхали вперед через потолочене, наче градом вибите жито; цю дорогу щойно проклала артилерія по брилах ріллі, на флешіякі теж тоді ще копалися.
Бенігсен зупинився на флешах і став дивитися вперед на Ше-вардінський редут (що вчора ще був нашим); на ньому видно було кілька вершників. Офіцери казали, що там був Наполеон чи Мюрат. І всі жадібно дивилися на цю купку вершників. П'єр теж дивився туди, намагаючись вгадати, котрий з цих ледве видних людей — Наполеон. Нарешті вершники з'їхали з кургана і зникли.
Бенігсен звернувся до генерала, що підійшов до нього, і став пояснювати все розташування наших військ. П'єр слухав слова Бенігсена, напружуючи всі свої розумові сили, щоб збагнути суть майбутнього бою, але з прикрістю почував, що розумові здібності його для цього недостатні. Він нічого не розумів. Бенігсен перестав говорити і, помітивши постать П'єра, який прислухався, сказав раптом, звертаючись до нього:
— Вам, я гадаю, нецікаво?
— О, навпа'ки, дуже цікаво,— повторив П'єр не зовсім правдиво.
З флешей вони поїхали ще лівіше, дорогою, що звивалася густим, —невисоким березовим лісом. В середині цього лісу вискочив перед ними на дорогу коричневий з білими ногами заєць і, зляканий тупотом багатьох коней, так розгубився, що довго стрибав по дорозі поперед них, привертаючи загальну увагу і викликаючи сміх, і, лише коли в кілька голосів крикнули на нього, кинувся вбік і зник у чагарнику. Проїхавши верст зо дві лісом, вони виїхали на галявину, на якій стояли війська корпусу Тучкова, що мав захищати лівий фланг.
Тут, на крайньому лівому фланзі, Бенігсен багато і гаряче говорив і зробив, як здавалося П'єру, важливе з воєнного погляду розпорядження. Перед розташуванням військ Тучкова було підвищення. Це підвищення не було зайняте військами. Бенігсен
1 вид укріплення.
голосно критикував цю помилку, кажучи, що було нерозсудливо залишити незайнятою висоту, яка командує над місцевістю, і поставити війська під нею. Деякі генерали висловлювали ту ж думку. Один особливо войовничо гарячився, говорячи про те, що їх поставили тут на забій. Бенігсен наказав своїм іменем перевести війська на висоту.
Це розпорядження на лівому фланзі викликало у П'єра ще більший сумнів у своїй спроможності зрозуміти воєнну справу. Слухаючи Бенігсена і генералів, які осуджували розташування військ під горою, П'єр цілком розумів їх і поділяв їх думку; але саме внаслідок цього він не міг зрозуміти, яким чином міг той, хто поставив їх тут під горою, зробити таку очевидну і грубу помилку.
П'єр не знав того, що війська ці було поставлено не для захисту позиції, як думав Бенігсен, а для засідки в укритому місці" тобто для того, щоб бути непоміченими і раптом ударити на іворога під час його просування. Бенігсен не знав цього і перевів війська вперед з особливих міркувань, не сказавши про це гол овноком анду ючому.
XXIV
Князь Андрій цього ясного, серпневого вечора 25 числа лежав, спершись на лікоть, у розваленій клуні села Князькова край розташування свого полку. В отвір розкиданої стіни він дивився на смугу тридцятилітніх беріз з обрубаними нижнім" гілками, що йшла вздовж паркана, на ріллю з розставленими, на ній полукіпками вівса і на чагарник, по якому видно було дими вогнищ — солдатських кухонь.
Хоч яким тісним і нікому не потрібним і тяжким здавалося князеві Андрію його життя, він так само, як і сім років тому в Аустерліці 'напередодні бою, почував себе схвильованим і роздратованим.
Накази на завтрашній бій він дав і одержав сам. Робити йому більше не було чого. Але думки дуже прості, ясні — і тому страшні думки — не давали йому спокою. Він знав, що завтрашній бій мав бути найстрашнішим з усіх тих, в яких він брав участь, і можливість смерті вперше в його житті, без усякого відношення до життьового, без міркування про те, як вона вплине на інших, а лише по відношенню до нього самого, да його душі, виразно, майже з певністю, просто і жахливо, уявилась йому. І з висоти цього уявлення все, що перше мучило і цікавило його, раптом освітилося холодним білим світлом, без тіней, без перспективи, без різниці обрисів. Усе життя уявилось йому чарівним ліхтарем, в який він довго дивився крізь скло і при штучному освітленні. Тепер він побачив раптом без скла, при яскравому денному світлі, ці погано намальовані картини.
"Так, так, ось вони, ті фальшиві образи, що хвилювали і захоплювали і мучили мене,— говорив він собі, перебираючи в своїй уяві головні картини свого чарівного ліхтаря, дивлячись тепер на них при цьому холодному білому світлі дня — ясної думки про смерть.— Ось вони, ці грубо намальовані фігури, які здавались чимсь прекрасним і таємничим. Слава, суспільне благо, любов до жінки, сама вітчизна — якими великими здавались, мені ці картини, якого глибокого смислу, здавалось, вони сповнені! І все це так просто, блідо і грубо при холодному блідому світлі того ранку, який, я почуваю, піднімається, для мене". Три головних горя його життя особливо зупиняли його увагу. Його любов до женщини, смерть його батька і французька навала, що захопила половину Росії. "Любов!.. Ця дівчинка здавалася мені сповненою таємничих сил. Як же я любив її! Я робив поетичні плани про любов, про щастя з нею. О, милий хлопчино! — злісно вголос промовив він.— Ну, певне! Я вірив у якусь ідеальну любов, яка мала зберегти мені її вірність протягом цілого року моєї відсутності! Як ніжний голуб з байки, вона мала засохнути в розлуці зі мною. А все це значно простіше... Все це страшенно просто, гидко!