Він читав і читав все, що траплялось під руку, і читав так, що, приїхавши додому, коли слуги ще роздягали його, він, уже взявши книжку, читав — і від читання переходив до сну, і від сну до балаканини у вітальнях та в клубі, від балаканини до гульні й жінок, від гульні знову до балаканини, до читання та вина, Пити вино для нього ставало все більш і більш фізичною і разом моральною потребою. Незважаючи на те, що лікарі казали йому, що з його корпуленцією вино для нього небезпечне, він дуже багато пив. йому ставало цілком гарно лише тоді, коли він, сам не помічаючи як, перехиливши у свій великий рот кілька склянок вина, почував приємне тепло в тілі, ніжність до всіх своїх ближніх і готовість розуму поверхово озиватися на кожну думку, не заглиблюючись у суть її. Тільки випивши пляшку і дві вина, він туманно усвідомлював, що той заплутаний, страшний вузол життя, якого він жахався раніш, не такий страшний, як йому здавалося. З шумом у голові, балакаючи, слухаючи розмови або читаючи після обіду й вечері, він безперестанку бачив цей вузол, з якого-небудь боку його. Але тільки під впливом вина він казав собі: "Це нічого. Це я розплутаю — от у мене і готове пояснення. Але тепер ніколи,— я потім обдумаю все це!" Але це потім ніколи не наставало.
Натще, вранці, усі колишні питання здавалися такими ж нерозв'язними і страшними, і П'єр квапливо хапався за книжку і радів, коли хто-небудь приходив до нього.
Іноді П'єр згадував, що йому розказували про те, як на війні солдати, перебуваючи під пострілами у прикритті, коли їм нема чого робити, старанно вишукують собі заняття для того, щоб легше переносити небезпеку. І П'єру всі люди здавалися такими солдатами, що рятуються від життя: хто честолюбством, хто картами, хто писанням законів, хто жінками, хто іграшками, хто кіньми, хто політикою, хто полюванням, хто вином, хто державними справами. "Нема ні дрібного, ні важливого, все однакове; тільки б урятуватись від життя, як умію!—думав П'єр.— Тільки б не бачити його, цього страшного його".
II
На початку зими князь Микола Андрійович Волконський з дочкою приїхав у Москву. Князь Микола Андрійович, зі своїм минулим, зі своїм розумом і оригінальністю, а особливо внаслідок послаблення на той час захоплення царюванням імператора Олександра і внаслідок того антифранцузького і патріотичного напряму, що панував у той час у Москві, став відразу ж предметом особливої шани москвичів і центром московської опозиції урядові.
Князь дуже постарів за цей рік. У нього з'явилися виразні ознаки старості: несподівані засипання, забування найближчих у часі подій і пам'ятливість на давні, і дитячий гонор, з яким він приймав роль глави московської опозиції. Незважаючи на те, коли старий, особливо вечорами, виходив до чаю у своїй шубці та в пудреному парику і починав, зачеплений ким-небудь, свої уривчасті розповіді про минуле або ще більш уривчасті й гострі міркування про теперішнє, він викликав у всіх своїх гостей однакове почуття глибокої шани. Для відвідувачів увесь цей старовинний дім з величезними трюмо, з дореволюційною меб-лею, з цими лакеями в пудрі, і сам, минулого сторіччя, суворий і розумний старик з його покірливою дочкою та гарненькою француженкою, які благоговіли перед ним, становив велично-приємне видиво. Але відвідувачі не думали про те, що, крім цих двох-трьох годин, під час яких вони бачили господарів, було ще двадцять дві години в добі, під час яких точилося таємне внутрішнє життя дому.
Останнім часом у Москві це внутрішнє життя стало дуже тяжким для княжни Марії. Вона була позбавлена у Москві тих своїх^кращих радощів — бесід з божими людьми і самотності, які освіжали її в Лисих Горах, і не мала ніяких вигід і радощів столичного життя. У вищий світ вона не їздила: всі знали, що батько не пускає її без себе, а сам він нездужав їздити, і її вже не запрошували на обіди та вечори. Надію на заміжжя княжна Марія втратила зовсім. Вона бачила ту холодність і озлоблення, з якими князь Микола Андрійович приймав і спроваджував від себе молодиків, що іноді з'являлися в їх домі і могли б бути женихами. Друзів у княжни Марії не було: за цей приїзд у Москву вона зневірилася у двох найближчих їй людях: т-11е Воигіеппе, з якою вона і раніш не могла бути цілком одвертою, тепер стала їй неприємною, і вона, з деяких причин, почала від-далюватись від неї; Жюлі, яка була у Москві і до якої княжна писала п'ять років підряд, виявилось, була зовсім чужа ' їй, коли княжна Марія знову зустрілася з нею. Жюлі в цей час, внаслідок смерті братів, ставши однією з найбагатших відданиць у Москві, перебувала у самому вирі світських утіх. Вона була оточена молодиками, які, як вона думала, раптом оцінили її достоїнства. Жюлі була в тому періоді підстаркуватої світської панни, яка почуває, що прийшов останній шанс на заміжжя, і тепер або ніколи має вирішитися її доля. Княжна Марія з сумовитою усмішкою згадувала по четвергах, що їй тепер писати нема до кого, бо Жюлі, Жюлі, присутність якої їй зовсім не давала радості, була тут і бачилася з нею щотижня. Вона, як старий емігрант, що відмовився женитись з дамою, в якої він проводив кілька років свої вечори, жалкувала, що Жюлі була тут, і вона не мала кому писати. Княжні Марії в Москві не було "з ким поговорити, не було кому довірити свого горя, а горя' багато нового виникло за цей час. Строк повернення князя Андрія і його одруження наближався, а його доручення приготувати до того батька не тільки не було виконане, але й навпаки, справу, здавалося, зовсім зіпсовано, і нагадування про ірафиню Ростову дуже дратувало старого князя, який і так уже здебільшого був у поганому настрої. Нове горе, що з'явилося останнім часом у княжни Марії, були уроки, які вона давала шестилітньому небожеві. У своїх взаєминах з Миколенькою вона з жахом пізнавала в собі рису свого батька — дратівливість. Хоч скільки разів вона казала собі, що не треба дозволяти собі гарячитися, займаючись з небожем, майже щоразу, як вона сідала з указкою за французьку азбуку, їй так хотілося якнайскоріше, якнайлегше перелити з себе своє знання у хлопчика, який уже боявся, що ось-ось тітонька розсердиться, що вона, помітивши найменшу неуважність з боку хлопчика, здригалася, хапалась, гарячилася, підвищувала голос, іноді шарпала його-за руку і ставила в куток. Поставивши його в куток, вона сама починала плакати над своєю злою, поганою вдачею, і Мико-ленька, наслідуючи її ридання, без дозволу виходив з кутка, підходив до неї і відривав від обличчя її мокрі руки й утішав її. Але найбільше горя завдавала княжні завжди спрямована проти неї дратівливість батька, що дійшла останнім часом до жорстокості. Якби він примушував її цілі ночі бити поклони, якби він мордував її, примушував носити дрова та воду — їй і на думку не спало б, що її становище важке; але цей люблячий мучитель,— до краю жорстокий від того, що він любив і за те мучив себе і її,— умисно вмів не тільки образити, принизити її, але й довести їй, що вона завжди і в усьому була винна. Останнім часом у нього з'явилася нова риса, і вона найбільш мучила княжну Марію,— це було його більше зближення з m-lle Bourienne. Думка-жарт, що виникла в нього у першу хвилину після одержання звістки про намір його сина, думка про те, що коли Андрій ожениться, то й він сам ожениться з Bourienne, явно сподобалась йому, і він наполегливо останнім часом тільки для того (як здавалось княжні Марії), щоб її образити, виявляв особливу ласку до m-lle Bourienne і виявляв своє незадоволення з дочки виявленням любові до Bourienne.