— Соню, тобі добре? — зрідка питав він.
— Добре,— відповідала Соня.— А тобі?
На середині дороги Микола дав потримати віжки кучерові,, на хвилинку підбіг до Наташиних саней і став на крило.
— Наташо,— сказав він їй пошепки по-французькому,— знаєш, я вирішив щодо Соні.
— Ти їй сказав? — спитала Наташа, враз засяявши всім обличчям від радості.
— Ой, яка ти чудна з цими вусами і бровами, Наташо! Ти рада?
— Я така рада, така рада! Я вже сердилась на тебе. Я тобі не казала, але ти погано з нею поводився. Цев таке серце, Nicolas, яка я рада! Я буваю гидка, але мені совісно було бути самій щасливою — без Соні,— продовжувала Наташа.— Тепер я така рада! Ну, біжи до неї.
— Ні, стривай, ой, яка ти смішна! — сказав Микола, все вглядаючись у неї і в сестрі теж знаходячи щось нове, незвичайне і чарівливо-ніжне, чого він раніш не бачив у ній.— На-гашо, щось чарівне. Га?
— Авжеж,— відповіла вона,— ти чудесно зробив.
"Якби я раніш бачив її такою, яка вона тепер,— думав Микола,— я б давно спитав, що зробити, і зробив би все, хоч би що вона звеліла, і все було б гаразд".
— То ти рада, і я добре зробив?
— Ах, так добре! Я нещодавно з матусею посварилася за це. Мама сказала, що вона тебе ловить. Як таке можна казати! Я з мама мало не полаялась. І нікому ніколи не дозволю нічого поганого про неї сказати й подумати, бо в неї лише саме гарне.
— То добре? — сказав Микола, ще раз вглядаючись у вираз сестриного обличчя, щоб дізнатися, чи правда це, і, скрипаючи чобітьми, він зіскочив з крила і побіг до своїх саней. Усе той самий щасливий, усміхнений черкес з вусиками і з блискучими очима, дивлячись з-під соболевого капора, сидів там, і цей черкес був Соня, і ця Соня була напевне його майбутня, щаслива і —любляча дружина.
Приїхавши додому і розповівши матері про те, як вони провели час у Мелюкових, панночки пішли до себе. Роздягнувшись, ллє не стираючи коркових вусів, вони довго сиділи, розмовляючи про своє щастя. Вони говорили про те, як вони житимуть замужем, які їх чоловіки будуть дружні і які вони будуть щасливі. На Наташиному столі Дуняша ще звечора поставила дзеркала.
— Тільки коли все це буде? Я боюсь, що ніколи.. Це було б занадто гарно! — сказала Наташа, встаючи і підходячи до дзеркал.
— Сідай, Наташо, може, ти побачиш його,— сказала Соня. Наташа засвітила свічки і сіла.
— Якогось з вусами бачу,— сказала Наташа, бачачи своє обличчя.
— Не треба сміятися, панночко,— сказала Дуняша. Наташа знайшла з допомогою Соні і покоївки положення для
дзеркала; обличчя її набрало серйозного виразу, і вона замовкла. Довго вона сиділа, дивлячись на ряд усе менщих і менших свічок у дзеркалах, припускаючи (відповідно до чутих оповідань) то що вона побачить домовину, то що побачить його, князя Андрія, в цьому останньому розпливчастому квадраті. Але хоч як ладна була вона вбачати у щонайменшій плямі образ людини чи домовини, вона нічого не бачила. Вона часто стала кліпати і відійшла від дзеркала.
— Чому інші бачать, а я нічого не бачу? — сказала вона.— Ну, сідай т", Соню; сьогодні неодмінно тобі треба. Тільки за мене... Мені так страшно сьогодні!
Соня сіла за дзеркало, пристосувалася і стала дивитись.
— От Софія Олександрівна неодмінно побачать,— прошепотіла Дуняша,— а ви все смієтесь.
Соня чула ці слова і чула, як Наташа пошепки скачала:
— І я знаю, що вона побачить; вона й торік бачила. Хвилин зо три всі мовчали. "Неодмінно!:." — прошепотіла
Наташа і не закінчила... Раптом Соня відсунула те дзеркало, що вона тримала, і затулила очі рукою.
— Ой, Наташо! — сказала вона.
— Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, притримуючи дзеркало.
Соня нічого не бачила, вона тільки-но хотіла закліпати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала "неодмінно"... їй не хотілось обманути ні Дуняшу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і внаслідок чого у неї вирвався крик, коли вона затулила очі рукою.
— Його бачила? — спитала Наташа, хапаючи її за руку.
— Його. Стривай... я... бачила його,— мимоволі сказала Соня, ще не знаючи, кого розуміла Наташа під словом його: його — Миколу чи його — Андрія.
"Але чому ж мені не сказати, що я бачила? Бачать же інші! І хто ж може викрити мене в тому, що я бачила чи не бачила?" — майнуло у Соні в голові.
— Так, я його бачила,— сказала вона.
— Як же? Як же? Стоїть чи лежить?
— Ні, я бачила... То нічого не було, раптом бачу, він лежить.
— Андрій лежить? Він хворий? — злякано застиглим поглядом дивлячись на подругу, питала Наташа.
— Ні, навпаки, навпаки — веселе обличчя, і він обернувся до мене,— і в ту хвилину, як вона говорила, їй самій здавалося, що вона бачила те, про що говорила.
— Ну, а потім, Соню?
— Тут я не розібрала, щось синє і червоне...
— Соню! коли він повернеться? Коли я побачу його! Боже мій! як я боюсь за нього і за себе, і за все мені страшно...— заговорила Наташа і, зовсім не відповідаючи на Сонині слова утіхи, лягла в ліжко і довго після того, як погасили свічки, з розплющеними очима нерухомо лежала на постелі й дивилася на морозяне місячне сяйво крізь замерзлі вікна.
XIII
Скоро по святах Микола сказав матері про свою любов до Соні і про твердий намір одружитися з нею. Графиня, яка давно помічала те, що відбувалося між Сонею та Миколою і чекала цієї розмови, мовчки вислухала його слова і сказала синові, що він може одружуватися з ким хоче, але що ні вона, ні батько не дадуть йому благословення на такий шлюб. Вперше Микола відчув, що мати незадоволена з нього, що, незважаючи на всю свою любов до нього, вона не поступиться йому. Вона холодно і не дивлячись на сина, послала за чоловіком; і, коли він прийшов, графиня хотіла коротко і холодно в присутності Миколи повідомити його, в чому річ, але не витримала: заплакала сльозами досади і вийшла з кімнати. Старий граф став нерішуче дорікати Миколі і просити його відмовитися від свого наміру. Микола відповів, що він не може зрадити свого слова; очевидно збентежений, батько зітхнув і вельми скоро урвав свою мову і пішов до графині. У всіх сутичках з сином графа не покидала свідомість своєї вини перед ним у розладнанні справ, і тому він не міг сердитися на сина за відмову одружитися з багатою відданицею і за обрання безприданої Соні,— йому тільки з цього приводу ясніше ставало, що, якби справи не були розладнані, не можна було б для Миколи бажати кращої дружини, ніж Соня; і" що винен у розладнанні справ лише він зі своїм Митенькою та зі своїми непереборними звичками.