Війна і мир (том 1)

Страница 61 из 114

Лев Толстой

Він прокинувся...

"Так, усе це було!.." — сказав він, щасливо, по-дитячому усміхаючись сам до себе, і заснув міцним, молодим сном.

1 Буонапарте?

2 слівце.

8 треба його звільнити від и.

4 просто Бонапарт.

5 кажуть, православне жорстоко грабує,

6 заради чудових очей

7 між нами, дорогий мій,

в — Живі будемо, побачило,

Другого дня він прокинувся пізно. Поновлюючи враження минулого, він найперше згадав, що сьогодні треба представлятися імператорові Францу, згадав військового міністра, чемного австрійського флігель-ад'ютанта, Білібіна і розмову вчорашнього вечора. Одягнувшись для поїздки до палацу в повну парадну форму, якої він уже давно не одягав, він, свіжий, бадьорий і вродливий, з підв'язаною рукою, ввійшов до кабінету Білібіна. В кабінеті були чотири пани з дипломатичного корпусу. З князем Іполитом Курагіним, який був секретарем посольства, Волконський був знайомий; з іншими його познайомив Білібін.

Пани, які бували в Білібіна, світські, молоді, багаті й веселі люди, складали й у Відні і тут окремий гурток, що його Білібін, бувши главою цього гуртка, називав наші, les nôtres. У гуртку цьому, який складався майже виключно з дипломатів, видно, були свої, далекі од війни й політики, інтереси вищого світу, взаємин з деякими жінками та канцелярської сторони служби. Ці пани, очевидно, охоче, як свого (честь, яку вони робили не багатьом), прийняли до свого гуртка князя Андрія. З чемності і для того, щоб почати розмову, йому поставили декілька запитань про армію та про бій, і розмова знову розсипалась на непослідовні, веселі жарти й пересуди.

— Але особливо гарно,— казав один, розповідаючи про невдачу товариша-дипломата,— особливо гарно вийшло, коли канцлер прямо сказав йому, що призначення його в Лондон є підвищення і щоб він так і дивився на це. Бачите ви його постать при цьому?..

— Але що найгірше, панове, я виказую Курагіна: людина в нещасті, і з цього ось користується цей дон-Жуан, ця жахлива людина!

Князь Іполит лежав у вольтерівському кріслі, поклавши ноги через ручку. Він засміявся.

— Parlez-moi de ça1,— сказав він.

— О, дон-Жуан! О, змія! — почулися голоси.

— Ви не знаєте, Волконський,— звернувся Білібін до князя Андрія,— що всі страхіття французької армії (я мало не сказав був — російської армії) — ніщо порівняно до того, що наробив між жінками цей мужчина.

— La femme est la compagne de l'homme2,— промовив князь Іполит і став дивитися в лорнет на свої підняті ноги.

Білібін і наші розреготалися, дивлячись у вічі Іполитові. Князь Андрій бачив, що цей Іполит, якого він (мусив признатися) майже ревнував до своєї дружини, був блазнем у цьому товаристві.

1 — Ну-бо, ну-бо,

2 — Жінка — подруга мужчини,

— Ні, я повинен вгостити вас Курагіним,—сказав Білібін тихо до Волконського.— Він чудовий, коли розводиться про політику. Треба бачити цю поважність.

Він підсів до Іполита і, зібравши на лобі свої брижі, почав з ним розмову про політику. Князь Андрій та інші обступили обох.

— Le cabinet de Berlin ne peut pas exprimer un sentiment d'alliance,— почав Іполит, значущо оглядаючи всіх,— sans exprimer... comme dans sa dernière note... vous comprenez... vous comprenez... et puis si sa Majesté l'Empereur ne déroge pas au principe de notre alliance...1

— Attendez, je n'ai pas fini...—сказав він до князя Андрія, хапаючи його за руку.—Je suppose que l'intervention sera plus forte que la non-intervention. Et... — Він помовчав. — On ne pourra pas imputer à la fin de non-recevoir notre dépêche du 28 novembre. Voilà comment tout cela finira2.

І він пустив руку Волконського, показуючи тим, що тепер він зовсім закінчив.

— Demosthènes, jeté reconnais au caillou que tu as caché dans ta bouche d'or!3 — сказав Білібін, y якого шапка волосся посунулась на голові від задоволення.

Усі засміялися. Іполит сміявся голосніше за всіх. Він, видно, мучився, задихався, але не міг стриматися від дикого сміху, що розтягав його завжди нерухоме обличчя.

— Ну, ось що, панове,— сказав Білібін,— Волконський мій гість у домі і тут, у Брюнні, і я хочу його вгостити, по моїй змозі, всіма радощами тутешнього життя. Якби ми були у Відні, це було б легко; але тут, dans ce vilain trou morave 4, це трудніше, і я прошу у всіх вас допомоги. Il faut lui faire les honneurs de Brunn5. Ви візьміть на себе театр, я — товариство, ви, Іполит, певна річ,— жінок.

— Треба йому показати Амелі, розкіш! — сказав один з наших, цілуючи пучки.

— Взагалі, цього кровожерного солдата,— сказав Білібін,— треба навернути до більш людяних поглядів.

— Навряд чи я скористаюся з вашої гостинності, панове, і тепер мені час їхати,— глянувши на годинник, сказав Волконський.

— Куди?

— До імператора.

— О, о! о!

1 — Берлінський кабінет не може висловити своєї думки про союз, не висловлюючи... як іу своїй останній ноті... ви розумієте, ви розумієте... а втім, якщо його величність імператор не змінить суті нашого союзу...

2 — Стривайте, я не закінчив... Я думаю, що втручання буде тривкіше, ніж невтручання... І... Неможливо вважати справу закінченою неприйняттям нашої депеші від 28 листопада... Ось чим усе це закінчиться.

3 — Демосфен, я впізнаю тебе по камінцю, якого ти ховаєш у своїх, золотих вустах!

4 у цій огидній моравській дірі,

5 Треба його почастувати Брюнном.

— Ну, до побачення, Волконський! — До побачення, князю; приїжджайте ж обідати раніш,— загомоніли голоси.— Ми беремося за вас.

— Намагайтесь якнайбільше розхвалювати порядок у достав-ленні провіанту і маршрутів, коли будете розмовляти з імператором,— сказав Білібін, проводячи до передпокою Волконського.

— І хотів би хвалити, та не можу, скільки знаю,— усміхаючись, відповів Волконський.

— Ну, взагалі, якомога більше говоріть. Його пристрасть — аудієнції; а говорити сам він не любить і не вміє, як побачите.

XII

На виході імператор Франц тільки пильно придивився до обличчя князя Андрія, який стояв у призначеному місці між австрійськими офіцерами, і кивнув йому своєю довгою головою. Але після виходу вчорашній флігель-ад'ютант чемно передав Волконському бажання імператора дати йому аудієнцію. Імператор Франц прийняв його, стоячи посеред кімнати. Перед початком розмови князя Андрія вразило те, що імператор ніби зніяковів, не знаючи, що сказати, й почервонів.