Солдата в русі так само оточує, обмежує і тягне його полк, як моряка корабель, на якому він перебуває. Хоч би як далеко* він пройшов, хоч би в які чудні, незнані й небезпечні широти він вступив, круг нього — як для моряка завжди і скрізь ті самі палуби, щогли, линви свого корабля — завжди і скрізь ті самі товариші, ті самі ряди, той самий фельдфебель Іван Митрович, той самий ротний собака Жучка, те саме начальство. Солдат рідко бажає знати ті широти, в яких перебуває весь корабель, його; але в день бою, бозна-як і звідки, в моральному світі війська чутно одну для всіх сувору ноту, що звучить наближенням чогось вирішального і урочистого і викликає в них невластиву їм цікавість. Солдати в дні боїв збуджено намагаються вийти з інтересів свого полку, прислухаються, придивляються й жадібно роз~ питують про те, що робиться круг них.
Туман став такий густий, що, незважаючи на те, що розвиднялося, не видно було за десять кроків перед собою. Кущі здавалися величезними деревами, рівні місця — кручами і схилами. Скрізь, з усіх боків, можна було стикнутися з невидним за десять кроків ворогом. Але довго йшли колони все в тому ж тумані, спускаючись і піднімаючись на гори, минаючи сади й огорожі^ новою, незрозумілою місцевістю, ніде не стикаючись з ворогом. Навпаки, то попереду, то ззаду, з усіх боків, солдати дізнава-
.лися, що йдуть утому ж напрямі наші російські колони. Кожному солдатові приємно ставало на душі від того, що він знав, що туди саме, куди він іде, тобто невідомо куди, йде ще багато, багато наших.
— Ач, і курські пройшли,— казали в рядах.
— Страх, братіку ти мій, скільки війська нашого зібралося! Ввечері подивився, як вогнища розклали, кінця-краю не видно. Москва — одно слово!
Хоч ніхто з колонних начальників не під'їжджав до рядів і не говорив з солдатами (колонні начальники, як ми бачили на військовій раді, були в поганому настрої і незадоволені з розпочатої справи й тому лише виконували накази і не дбали про те, щоб звеселити солдатів), незважаючи на те, солдати йшли весело, як і завжди, ідучи в бій, особливо в наступальний. Але пройшовши коло години все в густому тумані, більша частина війська мусила зупинитись, і по рядах повіяло неприємною свідомістю того, що робиться безлад та безтолковщина. Яким чином передається ця свідомість — вельми трудно визначити; але нема сумніву в тому, шо вона передається незвичайно вірно і швидко розливається, непомітно й нестримно, як вода в улоговині. Якби російське військо було само, без союзників, то, може, ще минуло б багато часу, поки ця свідомість безладдя стала б загальною впевненістю; але тепер, з особливим задоволенням і природністю приписуючи причину безладдя безтолковим німцям, усі переконалися в тому, що відбувається шкідлива плута-"ина, якої наробили ковбасники.
— Чого це стали? Мо, загородив хто? Чи вже на француза заразилися?
— Ні, не чути. А то паляти почав би.
— То ж то квапили виступати, виступили — стали без толку серед поля,— все кляті німці плутають. Які чорти безголові!
— Ото я їх і пустив би наперед. А то, вже певно, позаду туляться. Ось і стій тепер не ївши.
— Та що це, чи скоро там? Кавалерія, кажуть, дорогу загородила,— мовив офіцер.
— Ех, німці прокляті, своєї землі не знають,— казав другий.
— Ви якої дивізії? — кричав, під'їжджаючи, ад'ютант.
— Вісімнадцятої.
— То чого ж ви тут? вам давно б попереду треба бути, тепер до вечора не пройдете.
— От розпорядження дурні; самі не знають, що роблять,— казав офіцер і від'їжджав.
Потім проїжджав генерал і сердито не по-російському кричав щось.
— Тафа-лафа, а що бурмоче, —нічого не розбереш,— казав солдат, перекривляючи генерала по його від'їзді.— Розстріляв <5и я їх, негідників!
— О дев'ятій годині казано на місці— бути, а ми й половини не пройшли. От так розпорядження! — повторювалося з усіх боків.
І почуття енергії, з яким виступали в бій війська, почало обертатися в досаду та злість на безглузді розпорядження та на німців.
Причина плутанини полягала в тому, що під час руху австрійської кавалерії, яка йшла на лівому фланзі, вище начальство визнало, що наш центр занадто віддалений від правого флангу, і всій кавалерії наказано було перейти на правий бік. Кілька тисяч кавалерії просувалося перед піхотою, і піхота мусила чекати.
Спереду сталася сутичка між австрійським колоновожатим і російським генералом. Російський генерал кричав, вимагаючи, щоб було зупиненр кінноту; австрієць доводив, що винен був не він, а вище начальство. Війська тимчасом стояли, нудьгуючи і занепадаючи духом. По годинній затримці війська, нарешті, рушили далі і стали спускатися з гори. Туман, розходячись на горі, тільки густіше розстелявся в низовинах, куди спустилися війська. Попереду, в тумані, пролунав один, другий постріл, спочатку недоладно, з різними проміжками: тратта... тат, і потім дедалі доладніше і частіше, і зав'язався бій над річкою Гольдбахом.
Не гадаючи зустріти внизу над річкою ворога і зненацька в тумані наткнувшись на нього, не чуючи слова запалу від вищих начальників, із свідомістю, яка охопила війська, що було спізнення, і, головне, в густому тумані не бачачи нічого попереду і круг себе, росіяни ліниво й повільно перестрілювалися з ворогом, просувалися вперед і знову зупинялися, не одержуючи вчасно наказів від начальників та ад'ютантів, які блудили в тумані по незнайомій місцевості, не знаходячи своїх військових частин. Так почався бій для першої, другої і третьої колони, що спустилися вниз. Четверта колона, при якій перебував сам Кутузов, стояла на Праценських висотах.
У низовинах, де почався бій, був усе ще густий туман, горою проясніло, але все ще не було видно нічого з того, що робилося попереду. Чи були всі сили ворога, як ми передбачали, за десять верст від нас, чи він був тут, у цій смузі туману,— ніхто не знав до дев'ятої години.
Було дев'ять годин ранку. Туман суцільним морем розстилався низом, але при селі Шлапаніці, на висоті, на якій стояв Наполеон, оточений своїми маршалами,' було зовсім видно. Над ним було ясне, блакитне небо, і величезна куля ронця, як величезний порожнистий багровий поплавець, гойдалася на поверхні молочного моря туману. Не тільки всі французькі війська, але й сам Наполеон із штабом перебував не по той бік струмків і низів сіл Сокольиіц та Шлапаніц, за якими ми мали намір зайняти позицію і почати бій, а по цей бік, так близько від наших військ, що Наполеон неозброєним оком міг у нашому війську відрізняти кінного від пішого. Наполеон стояв трохи попереду своїх маршалів на маленькому сивому арабському коні, в синій шинелі, у тій самій, у якій він робив італійську кампанію. Він мовчки вдивлявся в горби, що ніби виступали з моря туману і по яких вдалині рухалися російські війська, і прислухався до звуків стрілянини в улоговині. У той час ще жоден мускул на його худому обличчі не ворушився; блискучі очі його були нерухомо спрямовані на одно місце, його припущення, виявилось, були вірні. Російські війська частково вже спустилися в улоговину до ставків та озер, частково очищали ті Праценські висоти, які він мав намір атакувати і вважав за ключ позиції. Він бачив серед туману, як у заглибині між двома горами біля села Прац усе в одному напрямі до улоговин рухались, виблискуючи багнетами, російські колони і одна по одній зникали в морі туману. З відомостей, які він одержав звечора, із звуків коліс і кроків, чутих уночі на аванпостах, з безладності руху російських колон, з усіх припущень він ясно бачив, що союзники вважали його далеко поперед себе, що колони, які рухалися поблизу Працена, становили центр російської армії, і що центр уже достатньо ослаблений для того, щоб успішно атакувати його. Але він усе ще не починав бою.