Вигнанці

Страница 71 из 181

Артур Конан Дойл

— І я вас теж! — скрикнув гвардієць. — Я — Аморі де Катіна, колишній офіцер з Пікардійського полку. Ви, безперечно, Ахілл де ла Ну де Сен-Марі. Пригадую, бачив вас на губернаторських прийомах у Квебеку, де ви бували разом з вашим батьком.

— Так, це я, — відповів молодий чоловік, простягаючи руку і трохи вимушено усміхаючись.

Де Катіна дійсно пам'ятав цього юнака як одного з численних молодих дворян, що приїздили раз на рік у Квебек, де вони довідувались про останні моди, балакали про торішні версальські плітки і хоч протягом кількох тижнів жили життям, відповідним до традицій їх стану. Зараз у холодку, під великими дубами, з чубом і військовою татуїровкою на обличчі, з мушкетом у руці й томагавком за поясом він здавався зовсім іншою людиною.

— У нас в лісах одно життя, а в місті — інше, — промовив він, — хоч мій добрий батько цього не визнає і всюди тягає за собою Версаль. Ви знаєте його, мосьє, і тому зайве пояснювати вам мої слова. Але настав час зміни, і ми можемо провести вас додому.

Двоє людей в одежі канадських фермерів, тримаючи рушниці так, що досвідчене око де Катіна відразу побачило, що це добре навчені солдати, зненацька з'явились перед співбесідниками. Молодий де ла Ну коротко віддав їм кілька наказів і стежкою пішов з утікачами.

— Ви, може, не знаєте особисто мого приятеля, — промовив він, показуючи на другого чоловіка, — але я певен, що ім'я його ви знаєте з чуток. Це Грей-Солон дю Лю.

Амос і де Катіна з великою цікавістю й інтересом подивилися на славетного ватажка "лісових бродяг" — мовчазного чоловіка, який все життя пробув у лісі, відходячи все далі й далі на захід, який нічого не записував і завжди з'являвся попереду скрізь, де тільки траплялись труднощі або загрожувала небезпека. В ці безлюдні, дикі західні країни його кинула не релігія чи жадоба наживи, а велика любов до природи і пристрасть до авантюри. У цього чоловіка був атрофований інстинкт честолюбності, і він ніколи не пробував описувати своїх мандрів по білому світу. Ніхто не знав, де він бував і де зупинявся. На цілі місяці щезав він із селищ колоністів, зникав на широких рівнинах Дакоти або у неосяжних пустинях північного заходу і раптом в один якийсь день зненацька з'являвся в маєтку чи в якомусь іншому форпості цивілізації, трохи худіший і загоріліший, ніж раніше але, як і завжди, мовчазний. Індійці далеких частин материка добре знали його. Він міг розбурхати цілі племена і приводив на допомогу французам по тисячі розмальованих людоїдів, що розмовляли нікому невідомою мовою і з'являлись з берегів нікому, крім нього, невідомих річок. Найсміливіші французькі піонери, діставшись після численних пригод до нововідкритої, на їх думку, землі, часто зустрічали там дю Лю, який сидів біля кострища з люлькою в роті біля якої-небудь жінки. Іноді, збившись з дороги, оточені небезпеками, подорожні за тисячі миль від приятелів несподівано натикались на цього мовчазного чоловіка з одним або двома товаришами. Дю Лю виводив подорожніх з труднощів і зникав так само раптово, як і з'являвся. Такий був той, хто йшов поряд з утікачами понад берегом річки де Рішелье, і Амос та де Катіна знали, що його присутність тут е зловісним симптомом, бо Грейсолон дю Лю завжди бував у тих місцях, яким загрожувала небезпека.

— Що ви думаєте про оті вогні, дю Лю? — поцікавився молодий де ла Ну.

Шукач пригод набивав собі люльку препоганим індійським тютюном, одрізуючи його від папуші скальпувальним ножем. Він ніби нехотя глянув на два стовпи диму, що вимальовувались на червоному фоні вечеріючого неба.

— Вони не подобаються мені, — уривчасто промовив він.

— Там ірокези?

— Так.

— Ну, принаймні це доказ того, що вони ще на тому березі.

— Ні, навпаки, на цьому.

— Як?

Дю Лю запалив люльку.

— Ірокези на цьому березі, — виразно повторив він. — Вони переправились на південь від нас.

— А ви мовчали про це. З чого ви бачите, що вони переправились, і чому досі не сказали нам про це?

— Я не знав, доки не побачив цих вогнів.

— Ну, а що ж вони означають?

— Ех, кожен індійський хлопчисько скаже вам це, — нетерпляче відповів дю Лю. — Ірокези під час війни нічого даремно не роблять. Вони навмисне показують нам цей дим. Якби всі їхні бойові загони були на тому боці, це було б ні до чого. Очевидно, найхоробріші з них уже перепливли річку. А з півночі вони не могли цього зробити, бо їх помітили б з форту. Висновок: вони переправились на півдні.

Амос похвально кивнув головою.

— Це в звичаях індійців, — потвердив він. — Ручуся, що він має рацію.

— Так вони можуть уже бути в лісах навколо нас? Нам може загрожувати небезпека? — вигукнув де ла Ну.

Дю Лю ствердно хитнув головою і запалив люльку.

Де Катіна озирнув величезні стовбури дерев, зів'яле листя, м'яку траву під ногами з перехрещеними на ній вечірніми тінями. Як важко було уявити, що за цією красою таїлась небезпека, та ще така страшна й грізна, що могла налякати і самотнього мужчину, а тим більше того, з ким поруч ішла кохана жінка. Глибокий віддих полегшення вирвався з грудей де Катіна, коли на великій галявині майнув частокіл, а за ним високий кам'яний будинок. Уздовж огорожі простяглося в ряд близько дюжини маленьких будиночків, критих кедровим гонтом, з дахами, загнутими вгору на нормандський манір; тут, під захистом панського замку, жили васали — дивний уламок феодальної системи в серці американських лісів. Підійшовши ближче до воріт, подорожні побачили великий дерев'яний щит з намальованим на ньому гербом: на срібному полі дві смуги під кутом між трьома червоними значками. З бійниць на кожному розі виглядали маленькі мідні гармати. Ледве вони увійшли у ворота, як сторож замкнув їх ізсередини, засунувши величезною поперечиною. Невелика купка чоловіків, жінок та дітей стовпилась коло ґанку замку, де на високому кріслі сидів якийсь старик.

— Ви знаєте мого батька, — сказав, знизуючи плечима, молодий чоловік. — Він уявляє собі, що ніколи не кидав свого нормандського замку і що досі він французький поміщик і вельможа стародавнього роду. Зараз він приймає данину та щорічну присягу від своїх васалів і вважав би за непристойне урвати цю урочисту церемонію навіть заради самого губернатора. Коли вам цікаво подивитись на церемонію, то відійдіть сюди і дожидайтесь кінця. А вас, мадам, я зараз же проведу до моєї матері, якщо ви зробите ласку і підете за мною.