Він ішов за дядьком Обеліском, як віл під обух. Здавалося, все вже бачив за ці кілька місяців, усього спробував, але такого...
Довкола сільрадівської клумби, плеканої Ганною Панасівною, бігало двоє лисих чоловіків у спортивних костюмах (як у Пшоня, як у Пшоня!), випинаючи груди, згинаючи калачиками руки, роздуваючи, ніздрі, розметуючи веселоярівську рінь новісінькими імпортними кросівками, які веселоярівцям ще й не снилися.
— Голова сільради? — видихнув перший, забачивши Гришу.
— Тов-вариш Лев-венець? — підпрігся до нього другий.
— Ну, я, — сказав Гриша, — в чому справа, товариші?
Але вопи вясе відбігли від нього на той бік клумби і чи й почули, що вів сказав.
— Ви не бігаєте? — поспитав передній, порівнявшись з Гришею.
— Ні, а що?
— А те, що навіть єгипетські фараони бігали, щоб виказати перед народом свою жвавість і кондицію, — прохекав йому другий бігун.
f — Ta хто ви такі? — здивувався Гриша.
' — Ми з добровільного товариства "Біг підтюпцем",—' пояснив
перший. . .
— Із обуренням довідалися, що у вас тут ніхто не бігав! — додав другий.
— І для цього ви сюди прибігли? — пе повірив Гриша. —
— У нас заява, і ми повинні її закрити! — вигукнув перший. — Ви можете підписатися, що ніхто тут не бігає?
— Собаки бігають, люди — пращоють.
— А інтелігенція?
— Інтелігенція теж працює.
— А пенсіонери?
— І пенсіонери працюють. Чи ви не знаєте, як в селі люди живуть?
— Тоді розпишіться!
— Скільки завгодно!
— Ну, ми побігли!
— Біжіть, та не перечіпайтесь!
Іти до Зіньки Федорівни перехотілося. Після Шпиня і цих бігунів ще дивитися на колесоперевіряльників?
Сів за пошту. Серед казенних паперів (Ганна Панасівна підрахувала, що за рік сільрада одеря"ує їх 1207 штук) побачив листівку від Недайкаші. Той відповідав згідно з установленим порядком акуратно, в строк: "Шановний товаришу Левепець! Ваше питання вирішується". Тобто, як казали наші предки, пі тпру, ні ну!.. Гаразд, ми терплячі. Гриша дістав з шухляди чисту листівку і, як це робив тепер щодня, швидко написав: "Товаришу Недайкаша! Як там моє питання?"
Будемо дотримуватися нашого предковічного звичаю: не лякатися, не плакати, а сміятися!
Колись Петро Перший видав спеціальний указ "О береяїепии земледельцев": "Земледельцы суть артерии государства, и как через артерию (то есть большую жилу) все тело человеческое питается, так и государство последними, чего ради надлежит оных беречь и не отягощать через меру, но паче охранять от всяких нападков и разорений и особливо служилым людям порядочно с оными поступать".
Ось тобі й "паче охранять"! Зродилося в нашому Веселоярську щось таке темне й злочинне і тепер піратствує, мов бацила. Черв'яка в яблуці терплять, бо то ознака, що яблуко без хімії. Шашеля в дереві, бо він свідчить, що то дерево, а не плита на синтетичному клеї. Чому ж терпимо оце породження єхидни? Хто ми є? Нащадки якихось доволі отруйних ґазів всесвіту, очищаючих спалахів галактичних блискавиць чи потоків космічної грязюки? Одні від газів, інші від блискавиць, треті від грязюки. Ці тільки забруднюють світ, і доводиться його щоразу відчищати. Ти чистиш, а воно далі яле грязюку і потирав руки. Мовляв, писати заяви корисно для здоров'я і відчуття свободи. Ти пишеш на кого хочеш, ніхто пі перешкоджає, ні забороняє. Все життя без заборон, у свободі й сваволі. Свободою наділені й звірі. А доблесть — тільки в людини. Вийди груди на груди — і змагайся відкрито й чеспо!
— Відкрито й чесно!— вголос промовив Гриша назустріч дядькові Зновобрать, який само входпв до нього, з досвітку вже побувавши і в полях, і на фермах, і в майстернях.— Правильно я кажу?
— Та правильно, здаеться-бачпться, чого ж неправильно!
— А от же, Свиридове Карповичу, щось у нас пішло наперекіс. Завелася якась печисть у Веселоярську і перепаскуджує людям життя. Поки ви головували, нічого "ж такого... А па мене повалило, як чума. Не треба було вам одмовлятися від поста. У вас досвід, авторитет, пошапа. А я? Що я?
— Так і на мепо ж, кажеться-говориться, катає!
— Випадково.
— Вчора Крикливець дзвонив. Знов писнуло! Требує перевірки, чого я живий зостався на війні. Всі доблесні сини, пише, поклали свої голови, а цей прибіг головувати у такому передовому селі. Перевірить, кажеться-говориться, допитать і вернуть туди, звідки прийшов. Бач, яке цікаве!
— А що ж Крикливець? Шукати треба, а він...
— А він, здаеться-бачиться, каже: шукайте самі. Хто сплодив, той хай і знаходить.
— Чи ми ж його плодили?
— Пошукаємо, то й побачимо. Я вже й товариша письменника із столиці запросив. Може, заінтересується...
Зайшла Ганна Панасівна і сказала, що в неї сидить Самусь-молодший і вимагає довідку.
— Який Самусь? — спитав Гриша.
— Рекордист Іванович.
— Рекордя? А що йому за довідка?
— Про місце роботи.
— Місце роботи? Не смішіть нас, Ганно Панасівно.
— Вимагає. Каже: сидітиму, поки не дасте.
— Ага, сидітиме! Ану ж глянемо на цього великого трудівника!
Рекордя сидів перед столом Ганни Панасівни і крутив на пальці ключики від батькового "Москвича". Здоровий і рум'яний, в японській нейлоновій куртці (червоне, синє, біле, аж очі ріже), в новісіньких джинсах, в добрячих югославських черевиках (до таких кросівок, як в отих бігунів з товариства "Біг підтюпцем", видно, ніяк но міг дошкребтися).
— Здоров! — сказав Гриша.
— Здоров, Гри! — блиснув зубами Рекордя,
— Я тобі не "Гри", а голова сільради!
— А я що кажу? І я кажу, голова! До тебе ж і прийшов!
— Хочеш просити сирену па машину, щоб давати сигнали па території району, як почесний механізатор Безкоровайний? Прожектора на зайців уже почепив, тепер ще сирену?
—
— Я й без сирени — як їду, то весь район знає! — заіржав Ре-кордя. — У вас же мені треба довідочку!
— Про що?
— З місця роботи.
— Ну, це просто, — весело промовив Гриша. — Це в нас раз плюнути! Ганно Панасівно, папишіть йому, будь ласка, довідку. Пишіть так: "Дана ця довідка громадянину Самусю Рекордисту Івановичу в тім, що віп справді с тунеядцем, що й засвідчуємо..."
— Та ти що! — схопився із стільця Рекордя. — Я ж до вас, як до людей, а ви!
— Ах, як до людей? А ти пам скажп: ти хоч один день у своему житті працював?