— Питайте.
— Ти ж от виріс у нашому селі і все бачив. Ти ж зпаєш, яка я нещасна?
— Ну...
— Та ти не стісняйся! Кажи: знаєш же? Скільки в мене було чоловіків?
— Пу...
— Чотири! А де вони всі? Боїшся сказати? То я тобі скажу сама! Набока де? Вмер. Білицький вмер? Вмер. Довгань вмер? Вмер. 1 Іьона вмер? Вмер. Скільки виходить?
— Чого?
— Вмерло.
— А-а, чотири.
— 1>ач, сам сказав: чотири. А пенсій у мене скільки?
— Пенсій?
— Та пенсій же! Скільки їх, ти думаєш? Одпа-однісінькаї А чом не чотири?
— Що ви, тітко Мотропо? Кому в нас по чотири пенсії платять?
— А в кого по чотири чоловіки вмирало — скажеш? Не скажеш! І піхто пе скаже! Цей Свиридон сидів тут тридцять год, то тільки зпущався з бідної вдови, па глум мене брав. А ти ж такий молоденький та гарненький, ти вже ж мені поможи!
І вона зпову загрозливо націлилася па Гришу повними сліз очима, як поливальна машина на київський газон. Гриші якось не хотілося ставати газоном, він мерщій став утішати Мотрону Іванівну.
— Тітко Мотроно, у вас справді... Таку справу одразу не... Знаєте що? Давайте зробимо так. Пошлемо в "Сільські вісті" запитання до юриста. Мовляв, так і так, просимо відповісти, пояснити й помогти... Бо в пас що? Звичайне село. Які тут можливості? Обмежені. Ви тут пе вміщаєтесь аж ніяк, Мотроно Іванівно. Вам треба ширше, на всю республіку. А республіка — це вже сила! Розумієте?
— Сила, кажеш? — заясніла білим лицем Мотропа Іванівна.
— Точно!
— І поможе?
— Вже як там пе поможе, то ніде!
— Иу, хіба що. Так ти сам і напишеш, чп як?
— Я напишу, а ви тільки підпишетесь.
— Підпишуся, підпишуся! Он і Набока вмер, і Білицький вмер, j Цьопа...
Гршпа, здається, починав розуміти, чому дядько Зновобрать саме на цьому стані суспільного розвитку вирішив передати владу іншому. Але чому цим іпшпм мав стати віп, Гриша Левепець? Міг би запитати upo це Ганну Панасівну, яка саме входила до кабінету, але спитав про інше:
— Ганно Панасівно, у вас оце тут завжди стільки людей?
— А ви їх повинні приймати і задовольняти їхні прохання іі вимоги.
— Задовольняти? А коли я не можу?
— Вас обрали для того, щоб ви змогли. Ось я принесла сьогоднішню центральну газету, в ній якраз стаття про сільську Раду. Називається "Сто турбот". Я тут підкреслила найголовнішо.
— Сто турбот? Підкреслили?
— Свиридоп Карпович завжди просив мене підкреслювати те, що стосується пас, бо він газет читати пе мав часу...
! — Не мав часу? Як то?
— Ви теж пе матимете. Бачите ж, тут написано: "Сто турбот".
— То це що в мене тепер — не жпття, а стотурботність? Ганна Панасівна була втілене терпіння.
— Ось тут написано. Дивіться: "Нашому голові сільської Ради |до всього є діло. І чи налагоджене гаряче харчування мехапізато-ірів, і як працює побутова кімната в тваринників, і чи не зривас-іться графік приїзду автолавки, і чи не порушується рішепня сіль-викопкому допомогти багатодітній сім'ї — в першу чергу завезти паливо, виорати город, забезпечити малюків одягом, безплатним харчуванням. Сто питань, сто проблем у нашого голови, і йому їх [вирішувати, бо це задля людей".
І 3 усього прочитаного Гриша зачепився за слова "забезпечити [малюків одягом", які злякали його пайбільше, бо не мав ніякого [досвіду в цій справі, але Ганна Панасівна пе дала йому часу па переляк, спокійно поклала газету на стіл і повідомила:
— Там до вас ваша помічниця.
— Яка помічниця? — аж підстрибнув Гриша. Коли б мав демонічні здібності, то звився б під стелю, вище, до самого псба, у космос, у безміри.— Яка в біса помічниця?
— Ваша. З комбайна.
І вже Ганни Панасівни немає, а в кімнаті дитя з пречистими очима, в яких витанцьовують чорно-сизі, як ресорна сталь, дияволи, його вчорашня помічниця Вірочка, яка десять днів тому закінчила десять класів і добровільно зголосилася, зголосп... зго... Бічному Гришипому помічникові Подану нарешті дали комбайн, Триша зостався сам па "Колосі", машина підготовлена до збирання, ніяких проблем (до першої загінки, скажемо прямо, бо тільки перша загінка все скаже), але ж помічник потрібен, хоч як там хочеш,— і ось приходить до нього ця Вірочка і виграє очима так, як тільки іі уміють вигравати веселоярівські дівчата, а Гриші треба не це грання, а робота. Десять днів віп тільки про це п говорив Вірочці, та ось питання з питань: чи вона його слухала?
Може, для того, щоб сказати про це, і прийшла сьогодні до сільської Ради?
— Сідай, Вірочко,— сказав Гриша напівофіційно.
— Я сяду,— сказала вона покірливо.
— Як там паш комбайн?
— А я пе знаю.
— Як то ти не знаєш?
— А мепі нецікаво. Тут Гриша обурився:
— Що ж тобі цікаво? Мене висмикнули, забрали сюди, комбайн зостався сиротою, ти там господиня, і тобі байдуже? Ти ж сама можеш бути комбайнеркою! Вирости й до Переверзєвої! Училася в самого Безкоровайного. Маєш свідоцтво.
— Що мені те свідоцтво? Я не можу без вас.
— Ну, ну,— сказав Гриша,— нривчаНся до самостійності.
— Ви не так мене зрозуміли,— ангельським голосочком промовила Віра.
— Ие так зрозумів? А як тебе розуміти?
— Я пе можу цього сказати усно, тому підготувала листа.
— Лпстн-а? Якого листа?
— У трьох примірниках. І один з ппх я залишаю вам, а сама йду і ждатиму...
Вона справді поклала перед Гришею якусь цидулу і пишкрм зникла.
Десь ми там згадували про греків, про їхні міфи і про незграбні спроби новітньої міфикології, але чого було варте все це поруч з аркушиком паперу, що ліг на столі перед Гришею Левенцем, мовби прилетівши з якихось незвіданих міфічних світів. Газета про стотурботпість, зоставлена Ганною Панасівною з намірами найкращими, і цей аркушик од Вірочки, яку, з усього видно, мучать оті сизо-чорні чорти. Але до чого тут віп? 1 чому він мас стати жертвою всіх пристрастей, стихій, пепорозумінь, безглуздь і невдоволень? Ще вчора він був там, де пародпвся і ріс, на безмежних просторах, під безкрайніми небесами, па землі неміряній, безкраїй, сам почувався безмежним і вільним, як птахи і мрії, а сьогодні сам себе замкнув міяс чотирьох стін, ув'язнився в глині, в штукатурці. Що таке штукатурка? Штука турка. Турок підсунув пашим будівельникам штуку, і вийшло: штука турка. Мало ці турки мордували мій парод, так ще й тепер маємо страждати від їхньої підступності.