По-своєму мати була права. Але вона не могла знати, що було на серці у її сина. Він не уявляв собі, як приведе у дім жінку, зовсім не схожу на ту, єдину, яка, може, давно його й забула. Напевне, забула, і все одно викинути її з пам’яті не міг. Це було його особисте, святе, і ніхто до цього не повинен торкатись, навіть і мати... То, може, тому бував радий, що пансіон віднімає увесь вільний час, примушує не думати про себе. Але той же пансіон майже не залишав часу для праці над "Енеїдою". Ті три десятки строф, початі ще в Санкт-Петербурзі та дописані потім, після приїзду, дома, перед тим, як він одержав місце, залишалися поки що єдиними у новій, п'ятій, частині поеми.
Вечорами наставала нарешті тиша. Вихованці лягали спати, в кімнаті своїй він залишався один, і раптом накочувалась нездоланна, незбагненна печаль. Тоді пристрасно мріяв цілком, до кінця, віддати себе широкій течії "Енеїди", нехай дія поеми підхопить і понесе його куди завгодно — на край світу, в безкрайній океан почуттів, думок, фантазії, боріння пристрастей... Досить, однак, було взятися за наготовлений папір, як думками повертався до справ пансіону.
Так минали дні, тижні. Минув місяць. За ним пішов і другий, а він не міг урвати хоча б годину для роботи над поемою.
І тоді минало сп'яніння. Ні, він жорстоко помилився, доки не пізно, треба шукати інше місце, де б залишалось більше часу для себе. Може, попроситися до Міклашевського? Тим більше, що той якось при зустрічі сам запропонував зайти. Щоправда, сказано це було між іншим, на ходу, і все-таки Міклашевський, якби схотів, зміг би допомогти. Чути, йде вгору, начальство у губернському правлінні ним вельми вдоволене, він ретельно виконує доручене, вміє подати, доповісти, далеко піде, таких "можновладці" люблять. Подумавши, одначе, про нову службу, про нескінченний потік паперів, які з першого дня підуть до нього, про те, як треба слідкувати,.щоб літера і слово були опуклі та схожі одне на одне, ставало гидко і страшно. Ні! Нізащо він не переступить порога ненависної присутності, краще залишиться без місця, на своєму пенсіоні, але вклонятися Міклашевському не піде, нехай любий друг його встигає, бог з ним, а він, Іван Котляревський, нікому не заздрить, давно ж сказано: кожному. — своє...
Після маячної ночі ранком приходив до дітей, чи, як він говорив, у пансіон, і — диво дивне — тієї ж хвилини забував про все стороннє. Як тільки ставав на високий поріжок, чув знайомий гамір, добре, незле бурчання старого служника Гаврила — і розумів: саме тут його місце, його другий дім. А помітивши, як дивляться, чекають на його слово усі ці кілька десятків хлопчаків — білоголових, стрижених, смаглявих — відчував: нікуди звідси не піде, бо на всьому білому світі немає місця кращого, тут його сім'я і життя. Тільки він, єдиний, зуміє розібратися в складностях пансіонного побуту: скривдженого пожаліє, кривдника погудить, перевірить — причому, кожного дня, — як підготовлені уроки, хто і як відповів вчителю у класі, за що був поставлений у куток — на гречку, а тепер от знову збирається йти, не підготувавши домашнього завдання. Він не міг залишатися байдужим і перевіряв, як Андреа Папаноліс знає статистику, а Мокрицький — вчить нелюбу латинську. Без цих та багатьох інших турбот він не міг прожити і дня, вважаючи їх найголовнішими, знав, що й вихованці звикають до нього, бо частіше, ніж раніше, звертаються з запитаннями, які і навмисне не вигадаєш, і він повинен відповідати, а якщо, траплялось, не знав чого чи не був певен у точній відповіді, то чесно признавався в цьому і другого дня не забував принести повну відповідь. тому йому вірили, бо знали: доглядач не обдурить, скаже правду, але і йому теж треба говорити, нехай часом і гірку, але тільки правду. А якщо інакше поведешся — вихованець ризикує втратити повагу в очах доглядача, а це — покарання, зрівнятися з яким не може навіть і лоза.
Ось так поступово — день у день, тиждень за тижнем — між новим доглядачем і вихованцями народжувалось найголовніше — взаємодовір'я, без чого служба у дитячому пансіоні неможлива, а відтак, міцніли і зв'язки доглядача з пансіоном, порвати які він вже не мав сили.
13
Був перший день листопада. Звичайний, нічим не примітний. З самого ранку задощило, і за якийсь час бруківка так вимокла, що ходити по ній стало небезпечно, скользота, та й годі, того й гляди, простягнешся, що й не встанеш. І все ж таки, завдяки тільки цій старій, вже досить побитій бруківці можна було і в негоду пройти Дворянською, Пробойною і Монастирською та ще двома-трьома вулицями; на решті вулиць бруківок поки що не було і, як говорили чиновники губернського правління, в ближчі роки і не передбачалось.
До речі, який у бруківці сенс!? Місцевий "вищий світ" роз'їжджав у власних каретах, а міщани, чиновна дрібнота, навіть і купці деякі, яким суворо заборонялось їздити в них, продиралися вулицями, що перетворювалися іншим разом в моря розливанні, на волах — круторогі вивозили з будь-якої котлубані; чорному ж люду й зовсім не звикати грязюку місити, в жирних чорноземних ямах губити останнє взуття.
Чиновники, кваплячись на службу, намагались хутчіш прослизнути у свої присутності, майже з головою закутувались в тонкі, на риб'ячому пухові, шинелі. Уся Полтава з приходом осені, особливо у пору дощів, якось одразу мінялась, ставала бляклою, білі мазанки темніли, і навіть золочені бані церков втрачали свій блиск і ставали вилиняло-синюватими.
Листопадовий вітер наскрізь пронизував місто, вимітав з провулків та пустирів останнє листя, заносив його в непривітні розкислі поля, до далеких козацьких могил, розкидаючи на всі чотири шляхи, що вели з Полтави в неозорий загадковий світ. Він, цей світ, починався десь зразу за висипними валами, які оточували місто ще з часів Шведської війни. У незбагненній далечині, в невідомих краях жили дивовижні люди, які, не лякаючись бога, штурмом забирали королівські тюрми і палаци, а згодом на плахах особливого устрою злітали вінценосні голови під схвальні вигуки натовпу. Проте це вже було давненько, хоч не сходило з вуст і досі. А ось тепер, наприкінці десятого року, все більш вперто твердили, на всі лади повторювали про пришестя на землю антихриста, злого та нещадного; він то поїдом їсть християнський люд, одначе більш полюбляє молодих, до того ж, чомусь дуже охочий до жіночого полу. Антихрист той буцімто таємно змовився з турецькими бусурманами. Тепер ясно, чому турок до цього часу не погоджується на мир, усе тягне, не інакше, чекає на допомогу того самого антихриста, який і прозивається не по-людськи, а якось зовсім чудернацької не то — Бона рогатий, не то — 3 поля вон. Жах божий, Та й годі. Треба, казали розумні голови, побільше на чорний день відкладати хлібця, сушити його, та і сіль теж не завадить, хай буде, вона не зіпсується. Одноока юродива Оннська кричала якось цими днями на паперті Успенського собору, і всі парафіяни чули той несамовитий крик: "Мор повзе по землі, гляньте, який чорний та сліпий... А за ним — єдинорог! Бачу його, дихання злобне чую... Обережно, люди!.." Люди лякливо хрестились і намагалися піти скоріше, щоб не чути утробного, майже звіриного крику, а він переслідував, наступав на п'яти, стукався у вікна. По-всякому тлумачили віщування Ониськи жителі губернського міста і, щоб якось вмилостивити чорні сили, більше жертвували на церковні потреби, а також на користь бідних та юродивих...