Князь — худорлявий, у мундирі, без лєнт та орденів — сидів за масивним з різьбленими ніжками столом і дивився теку, коли ад'ютант ввів Котляревського до кабінету і представив. Сивуваті баки підкреслювали здоровий колір обличчя князя, а мішки під очима свідчили про інше, можливо, притаєну хворобу, про яку не знав і сам князь. Доброзичливий і разом з тим уважний погляд спинився на капітанові.
Лобанов-Ростовський вказав Котляревському на крісла, запрошуючи сісти, потім встав із-за столу і теж сів у таке ж крісло, щоб бути ближче до відвідувача: подейкували, князь не зовсім добре чує, особливо в останній час.
Народившись у старовинній дворянській сім'ї, він був досить відомий у "вищому світі". Ще в дитинстві, як це було прийнято у сім'ях високорідної знаті, князя зарахували сержантом у гвардійський полк, але служив він недовго, військову службу залишив у чині капітана; за Павла пішов зі служби зовсім, а коли на троні опинився син Павла — Олександр, став сенатором і мав доручення доглядати за будівництвом лікарні у Москві; на початку 1808 року несподівано одержав призначення на високий пост "малоросійського генерал-губернатора". За словами сучасника, князь був "молодим у колі молодих", а серед старших віком лишався "поважним, твердим, але ніколи не був недорікуватим, часто гарячим там, де бачив неправду, за те його не особливо жалували, та завжди був шанованим, як муж прямодушний. Хвалив за очі, лаяв відкрито".
Так говорили про нього люди його кола. Насправді ж був він людиною свого класу і насамперед вірним виконавцем царської волі. В багатьох поміщицьких маєтках довіреного йому краю творилось, як і по всій неосяжній імперії, дике свавілля, поміщики нещадно збиткувались над бідним людом, але "сіятельний" князь цього не чув, лишався глухим до стогону і сліз пригнічених, він і сам був одним з найбагатших землевласників.
І все ж пнувся показати себе, далебі перед місцевим обивателем, людиною ліберальних поглядів, милостиво дозволяв розвиток промислів у генерал-губернаторстві, а також і освіти, звичайно, у певних рамках. З цією метою він благословив думку зодчого Амбросимова і йому подібних про заснування театру у Полтаві — буде де розважатись торговим людям на ярмарках — і з часом здійснив будівництво першого такого приміщення в місті і, власне, на Україні, разом з тим, продовжуючи почате своїм попередником, Куракіним, завершив незабаром після приїзду до місця служби будівництво губернаторського і віце-губерна-торського палаців, а заодно і приміщень для поліцейського управління і дворянського дому.
Ось хто сидів у високих зручних кріслах просторого кабінету сам на сам з українським поетом. Погладжував долонею пещені вуса, косив поглядом на візитера, а той не поспішав починати розмову, і Лобанов-Ростовський розпочав її першим:
— Мав намір познайомитись з вами, мосьпане, давно, але, чув, ви були у від'їзді.
Котляревський відповідав лаконічно і стримано. Справді, упродовж майже двох років після виходу у відставку жив у Санкт-Петербурзі і тільки оце недавно повернувся, дуже, признатись, скучив за рідним домом, в якому не був понад сімнадцять літ, тепер, мабуть, нікуди вже не поїде — пізнувато шалатися по поштових станціях, та й синівський обов'язок не дозволяє надовго лишати батьківський дім.
— А я, правду кажучи, вважав: ви не з тих, хто подовгу засиджується під своїм дахом, — усміхнувся князь. — У столиці, мабуть, час протікав жвавіше, ніж вдома? І справи, думаю, займали вас немало? Адже саме справи привели вас у столицю, а не проста цікавість?
Не важко було здогадатись: співбесідник знає набагато більше, ніж говорить, і Котляревський після недовгого роздуму чистосердечно розповів про свої даремні намагання знайти місце у Санкт-Петербурзі, однак, не бажаючи здатися бідним прохачем, якому рішуче всі відмовили, додав, що службу по міністерству внутрішніх справ йому пропонували, обіцяли дещо і в інших установах, але з тим, щоб він трохи зачекав (це була істинна правда), та він не схотів чекати, бо, як уже говорив, скучив за рідним домом, та і немолодий вже.
— Скільки ж вам?
— Розміняв п'ятий десяток.
— Невже? На вигляд вам не більше тридцяти.
— Я свої роки добре відчуваю, а їх, як не крути, всі сорок.
— Та ви юнак, мосьпане! Мені п'ятдесят, а я — між нами кажучи — ловлю себе інколи на мислі: а не помилка це, чи не молодший я справді?
— Ви молодо виглядаєте, ваше сіятельство.
— Дякую... Але справа не в цьому. Ось ви молодший від мене на десяток років, а скільки встигли. Брали участь в Південній кампанії, доводилось і під Ізмаїлом бувати. Адже були там?
— Доводилось. Та, смію сказати, ваше сіятельство, заздрити нема чому: було там досить парко.
— Зрозуміло, штурм фортеці — не прогулянка після обіду. Але як і не позаздрити? Немало набачились, певно, і пережили не менше... — Князь розгладив короткі вуса, подумав. — Війна, однак, ще триває. Спір ведемо з падишахом, а справа поки що на місці. — Князь потягнувся за люлькою. — Ніяк не можемо мирно потрактувати, а Росії нині мир як ніколи потрібен... Буонапарте знову, чути, щось замишляє, надто гордо голову несе, як би не довелося з ним знову зіткнутись. Нам дуже мир потрібен на півдні, руки б розв'язали... Проте ми відхилились злегка. Так де б ви хотіли служити, мосьпане? Мені доповідали, ви саме з цією метою і шукали зустрічі.
— Цілком вірно, ваше сіятельство, мав намір просить вас про службу.
— Що ж вас цікавить?
— Все, що вважаєте можливим запропонувати.
— Одначе...
Князь підвівся, як на свої роки, ще досить стрункий, широкий у плечах, у добре пригнаному мундирі, лише волосся сріблилось на скронях, а під очима помітно залягли густі тіні. Він обійшов стіл, розгорнув теку, погортав папери. Котляревський підвівся теж.
— Сидіть, розмовляти стоячи якось не звик. — Князь знову всівся у кріслах, запрошуючи жестом сісти і Котляревського.
Іван Петрович відчував: чимось він сподобався князеві, але повірити в це не смів, тому і не дозволив собі жодного зайвого жесту, тримався строго, можливо, найіть більш строго, ніж на початку бесіди. Від "сильних світу цього" — знав з власного досвіду — можна чекати чого завгодно, вони, як осіння погода: ранком сонячно і тепло, під обід — дощ, вітер, а перед вечором може трапитись і сніг.