— Якші вино... міцне, — сказав по паузі хан.
— Дозвольте ще келих? — спитав Котляревський. — Стефане, чого ж ти?
Стефан розлив вино. Хан мовчки дивився, як ллється яскраво-червоний напій. Не відриваючись, дивився в одну точку перед собою, ні на кого не звертаючи уваги. Повне лице його укрив піт, він кілька разів діставав хустку й прикладав до шиї, чола, в'ялих щік.
Нарешті, озирнувшись на двері, сказав:
— Я, Агаси-хан, повелитель буджак-татар, посилаю російському паші в Бендери аманата. Поїде мій молодший брат — Рахім-бей... Я прошу вас про моє рішення нікому ні слова, щоб про нього дочасно не пронюхали люди Гасан-паші... Може пролитись багато крові...
Офіцери, уважно вислухавши переклад, який швидко й точно зробив Стефан, поважно закивали: мовляв, усе зрозуміло, ясновельможний хане, дякуємо тобі.
Штабс-капітан, співчутливо дивлячись на зовсім замученого хана, додав, що вони, тобто посли російські, передадуть кожне слово володаря Буджацької орди російському командуванню, і нехай Агаси-хан жодної хвилі не сумнівається у дружньому ставленні до нього росіян, хай знає, що люди російські вміють цінувати дружні відносини, а зберігати таємницю — і поготів.
— Це я знаю і не сумніваюсь, — кивнув хан, не маючи, однак, змоги стримати нервового посмикування лівої щоки.
— У нас, твоя милість, ще одне прохання, — сказав Котляревський. — Накажи звільнити людей, які супроводили нас у Каушани з повіту Еть-Іссін. Їх послав один із твоїх старшин з наказу твого славного сина Махмуд-бея, і вони є прості виконавці чужої волі.
— Де ці люди?
— Мабуть, у твоєму казематі...
— Як вони попали туди? — здивувався хан.
— Здається нам, з наказу твого сина, Селім-бея. Він нас зустрічав, він був у дворі, коли все це сталося.
— Шайтан! Але я не знав цього...
— Ми так і думали, — мовив Катаржі, чемно схиливши голову. — У нас, твоя милість, більше ніяких прохань нема. Ми готові з тобою попрощатись.
— Якші! — Хан ляснув у долоні. Вбіг служка. Вислухавши повелителя, низько, мало не до підлоги, вклонився і, вадкуючи, вислизнув за двері, й майже зразу ж увійшов Селім-бей. Він ступив кілька кроків ближче до батька, але, зустрінутий колючим поглядом, спинився.
Хан мовчки кілька хвилин дивився на сина. Важко, ніби вергаючи язиком каміння, він заговорив. Селім-бей, вислухавши батька, спалахнув, але нічого не відповів. Ханові уривався терпець, а син стояв наче вкопаний, весь його вигляд, палаючий погляд з-під тісно зімкнутих на переніссі брів, упертий нахил голови говорили лише про одне: вів проти! Він не згоден!..
Стефан не перекладав, але офіцери і без перекладу добре розуміли, про що говорить, чого вимагає хан від сина.
І тут на очах гостей, втративши самовладання, хан наказав схопити Селіма. На його знак до залу вбігло двое дужих нукерів. Хан процідив кілька слів і одвернувся: не міг, не хотів бачити, як слуги одберуть у сина зброю і виведуть, ніби злочинця. Але слуги не квапились виконувати наказа, вони не зважувались підійти до Селім-бея, майже такого ж повелителя, як і сам хан. Селім — старший серед синів їх нинішнього господаря, і якщо хана закличе аллах до себе, на його місце стане Селім. От коли б хан наказав кинутись на російських послів, нукери б не замислювались. А тут... Як можна відібрати зброю, позбавити честі ханського спадкоємця? Тим часом ханові здалося, що слуги вагаються, не квапляться виконувати його наказ. Ковзнув поглядом, скочив з-за столика, люто тупнув ногою, і тоді нукери підійшли. Селім-бей спідлоба, зацькованим вовком дивився на них, а вони відчепили в нього ятаган, вийняли з піхов ніж. Осатаніло блиснувши очима, Селім-бей мовчки крутнувся і, нахиливши голову, ледь присідаючи, наче готуючись до стрибка, вийшов; за ним вислизнули й слуги.
Хан почекав, поки зачинять двері, й важко опустився на стілець. Заплющивши очі, погойдувався з боку на бік, думаючи свої нелегкі думи, можливо, вважаючи, що поспішати тепер нікуди і нема за чим. У німій тиші палацу не було жодного звуку, наче все в одну мить вимерло до останньої людини, зовсім спорожніло. І це відчуття забивало дихання, сковувало.
І раптом — саме раптом, бо ніхто не сподівався цього — тишу пронизав крик. Тонкий, дикий, що переходив у хрипіння. І зразу ж усе завмерло. Але ненадовго. Уже хтось біг, чулися полохливі кроки, тупіт, голоси.
Хан підскочив, хотів бігти сам, але зупинився: ось-ось повинні відчинитись двері, і сюди, до залу, увійдуть слуги.
Офіцери тривожно перезирнулись: що б це могло значити? Невже знову — Селім? А може, щось інше? І мимоволі пожалкували, що зняли з себе зброю. У цьому палаці, зануреному в сонливу півтемряву, із кожної щілини визирає небезпека, кожна наступна мить може бути останньою.
Одне тільки заспокоювало: в сусідній кімнаті стояли, прислухаючись, готові до всього, ординарці, вони чекають на сигнал, і даремно ніхто свого життя не віддасть.
Тим часом до залу без дозволу ввірвався засапаний ханський служитель з широко розплющеними, білими від жаху очима.
Переступивши поріг, повалився на підлогу і завив, тихо, протяжно, наче побитий пес. Пальці його ворушились на килимі, згинаючи, і розгинаючи його край. Одне око — Котляревський помітив — було в служителя насторожене, за напівопущеною повікою воно здавалось чорною лискучою вуглиною.
Хан підбіг, перевалюючись, пнув його ногою, і служитель, не підіймаючи голови, не захищаючись, промимрив щось, процідив крізь зуби. Стефан, вловивши слова служки, потемнів обличчям, поривався щось сказати й слухав далі, боячись не все зрозуміти.
Коли служитель замовк, Стефан пошепки передав офіцерам зміст розмови, яку тільки-но почув.
Селім-бей, опинившись у тісному коридорчику, вихопив у вартового ніж і кинувся на нукерів: одного забив на смерть, другого — тяжко поранив. І кинувся бігти. Ханського сина ніхто не посмів затримати, він сів на коня, забрав своїх людей і виїхав з двору.
Лютуючи, хан наказав повернути Селіма будь-якою ціною. Але ж де вночі піймаєш одчайдушного шибайголову, розбійника, яким був і лишився Селім-бей? Звісно, марна річ шукати вітра в полі.
Слухаючи, офіцери мимохіть дивувались з цього, віддаючи належне сміливості ханського сина, його волі.