— Чи знаєте ви, панове козаки, що тепер у нас з турецьким султаном війна? Втретє захопили турки фортецю Ізмаїл і звідти погрожують усій вітчизні нашій.
— А то як ж.е!
— Чули!
— Знаємо!
— Знаєте? Та цього не можна не знати, бо про це нині весь світ говорить... Що ж ви окажете, славні козаки запорозькі? Яке буде ваше слово?
Довго мовчали козаки. Котляревський не квапив їх з відповіддю. У нього достатньо терпіння — він пожде. Аж ось Білокінь підвів голову:
— Ех, ваше благородіє, помиляєшся. Були колись і ми Запорозькі, а тепер які? І повинні жити на чужій стороні, на землі того самого турецького султана.
— Пробач, пане Білоконю, але ти не те кажеш. Що ж тепер виходить? Ви, мабуть, усе своє забули? Все, чим жива душа наша. Може, і потурчилися?
Не встиг Котляревський закінчити, як старий Свирид Ганжа схопився, зморшкувате лице його, ніби видублене солоним потом та вітрами задунайськими, вкрилося бурими плямами. Блиснув поглядом спідлоба:
— Ти, добрий паночку, говори, та не заговорюйся. Бо хоч ти й гість, і земляк буцімто, а за такі слова недовго і ребра тобі полічити. Ану вставай.
І старий Ганжа, сміливо дивлячись Котляревському в вічі, підійшов ближче, підкотив рукава в сорочці, але тут перед ним, наче з-під землі, виріс Пантелій, а потім і Білокінь став поруч. А Котляревський рвучко встав, обійняв старого Ганжу за плечі, притиснув до себе, відпустив і повернувся до гурту:
— А твої, Ганжа, земляки чого мовчать? Може, теж готові полічити мої слабкі ребра? На всіх не вистачить, та бог з ними — лічіть, коли є охота.
Козаки мовчали. Відійшов од Котляревського і старий Ганжа, зрозумівши, що помилився: гість і не думав ображати їх, є в нього душа, болить вона за них, сіромах бідних.
А Котляревський не мовчав:
— Прошу вас, братове козаки, подумайте. Настав час постояти за свою рідну землю...
І сталося диво. Ніби помолодшали козаки. Підвелися опущені голови, поширшали зігнуті плечі, сутулий козарлюга виявився рівним і сильним, а чорнявий Опанас Грач ніби вдвоє виріс. Старий Ганжа, глянувши з-під кошлатих брів, спитав:
— А порох де брати? А шаблі? Та й руб'я наше потерлось у бусурменів.
Котляревський відповів:
— І порох, і спорядження, і добрі жупани — все буде! Скажіть тільки своє слово.
Ось чого хотів він: слова козацького, бо сказане — воно міцніше писаної грамоти. По очах, по жвавих обличчях Котляревський бачив: козаки готові на це слово. Але щось їх поки що стримує. Він ще не зрозумів, що саме, коли це старий Свирид Ганжа штовхнув у груди Білоконя:
— Кажи, Гнате! Ми за тобою, куди скажеш, підемо... Тепер зрозуміло: — усі чекали слова Гната Білоконя, він старший, йому видніше, він за всіх в одвіті — за них і за їхні сім'ї. З нього спитають, коли лихо скоїться.
А Білокінь не поспішав з відповіддю. Виступати на стороні царської армії — назавжди відрізати шляхи за Дунай, де козаки рятувалися від переслідувань цариці Катерини. Але тепер зовсім інше. Вирішується доля землі рідної. І якщо козаки залишаться осторонь від святої справи — не пробачать їм ні сучасники, ні нащадки. Та і як можна лишатися глухими, якщо кличуть? А шаблі у них ще гострі, і порох знайдеться, і жупани припасені, даремно старий Свирид прибіднюється, не личить начебто козакові таке. І спасибі землякові, панові Іванові Котляревському, що приїхав, засвітив у їхніх душах священний вогонь ненависті до ворога й любові до рідної землі. Співець преславного Енея і офіцер добрий, розумний, сміливий. Ось би він став у них за командира. До думки цієї Білокінь прийшов не відразу, а коли став на ній, низько вклонився Котляревському й сказав:
— Слово твоє, пане Іване, дійшло до серця нашого. А звоюємо бусурмена, повернемось на свою землю.
— Повернемось! — дружно загомоніли козаки, і обличчя їхні, темні, засмаглі, засвітилися якось по-особливому ясно й чисто.
Білокінь попросив уваги:
— Справа, на яку кличуть нас, на яку підемо, велика. І ось думав я: хто ж поведе нас, увесь наш кіш? Я сам не в молодих літах, хоч шаблю ще тримаю, не випущу, коли притисне ворог. А що, браття, коли попросимо нашого гостя, пана Котляревського Івана Петровича, бути в нас за старшого?
— Так!
— Правда твоя!
— Ото діло!
Котляревський стояв приголомшений. Не давши йому опам'ятатися, Білокінь низько вклонився:
— Не відмов, батьку наш, бути у нас за старшого!.. Б'ємо тобі чолом і вручаємо долю свою й життя наше. За тобою підемо, куди поведеш.
— Братове козаки! — тієї ж миті схвильовано заговорив Котляревський, ступивши крок наперед. — Спасибі вам за честь, яку ви мені зробили! Велика вона, й, скажу вам одверто, я не заслужив її. Мені багато ще треба жити й працювати, щоб заслужити її. Прийняти ваше запрошення — значить вчинити несправедливість і до вашого старшого, пана Білоконя, який більше, ніж будь-хто інший, має право бути вашим старшим, рука в нього ще, слава богу, міцна і, вірю я, не одного ще бусурмена відправить до люцифера. Це змушує мене відмовитися від вашого такого приємного й почесного для мене запрошення. А друге й те, що я на службі військовій, нині — ад'ютант командуючого корпусом, якому, мабуть, доведеться виконувати одне з найскладніших завдань у цій війні. Чи можу ж я покинути службу в такий час, та ще й без дозволу начальства? Не можу, братове козаки. А окрім того, скажу вам чесно: хто захищатиме ваші інтереси перед командуючим, хто повідомить його про вашу ухвалу й попросить, щоб дали вам усе потрібне? Це я повинен зробити і, будьте певні, зроблю все, що в моїх силах... А тепер міркуйте самі: чи прийняти ваше запрошення, чи в інтересах справи залишитися на тій посаді, де я нині перебуваю?
Козаки уважно вислухали штабс-капітана і з неприхованим жалем погодилися з його доводами.
Тоді Білокінь сказав своє слово:
— Головатий ти, ваше благородіє, як я подивлюся. У кого ж ти вдався такий? Розміркував як належить. Ну що ж, так тому й бути: послужу ще братству нашому і землі рідній... Тепер нам лишилося умовитись, коли виступати, куди саме й що саме потрібно для походу...
— Про це, панове козаки, умовимось неодмінно. Не можна без цього. Я послухаю вас, а ви, гляди, може, й до моїх слів прислухаєтесь, — повагом мовив Котляревський і озирнувся: Пантелій повів коней до води, вони ступили в синю смужку і стали пити, майже до самої хвилі опустилися розчесані гриви, чорним кришталем поблискувало око буланого, він пив з Дунаю не відриваючись, пив з насолодою, і Пантелій дозволяв йому пити досхочу.