Марія мовчки спостерігала за вчителем і чомусь загадково посміхалась. Він помітив цю посмішку й спитав, що вона означає.
— А ви не догадуєтесь?
— Ні найменшого уявлення не маю.
— Знаєте, хто придумав цю поїздку?
— Догадуюсь, — відповів Іван спокійно. Марія кивнула:
— Я так і думала. Але це ще не все, мосьпане.
— Що ж іще?
— Нам ніхто не доручав запрошувати Голубовичів. І ми до них не заїдемо. І день ангела тітоньки буде трохи пізніше, здається, в червні, чи то пак, у серпні, — засміялась Марія. — Пробачте, забула.
— Так, смішно, — сказав Іван. — Дуже смішно. І, затулившись запоною щільніше, відкинувся назад і замовк. Марія зверталась до нього ще з якимось запитанням — він мовчав. Ось як їм можна поводитись. Ні сорому, ні совісті в них. Краще б встати й піти пішки, тільки б не сидіти поруч з цією дівицею. Марія раптом, прихилившись до Івана, прошепотіла:
— Чому ви такий... холодний, Іване Петровичу? Ну хіба так можна? Ви ж не сліпий, сподіваюсь?
Іван глузливо покосився на її примхливо надуті губи, на зеленкуваті очі.
— Ви вгадали, добродійко... Домашньому вчителеві не можна бути іншим. Він повинен лишатись сліпим і холодним. Над ним ще можна поглузувати, не беручи до уваги, що він теж людина й що в нього є честь, совість. Усе можна тим, хто платить гроші. Одначе, добродійко, над душею ви не владні... Лавріне!
— Слухаю, пане вчителю, — обернувся фурман.
— Зупини.
— Що ви, Іване Петровичу! Я прошу, адже це жарт.
— І я так думаю. Але мені, мабуть, краще пройтись... Змерз я. Пробіжусь і нагріюсь... Поганяй, Лавріне!
Іван лишився на дорозі.
Падав сніжок, червонуватий у променях передвечірнього сонця. Попереду були ненависний .Коврай, осоружний дім і ці вилощені, відгодовані пани, а позаду, трохи осторонь, за он тим переліском, виднівся хутірець — невеликий, майже непомітний у степу. Як хотілося Іванові піти туди, покинути остогидлу роботу з томарівським недоростком! Але чи приймуть його там? Можливо, Голубович уже знайшов учителя для своїх малолітніх дітей — скромного, тихого.
Іван ще раз озирнувся, ще раз подивився на лісок, за яким ховався хутір Голубовича, і рушив на Коврай. Вітер бив в обличчя. А він усе йшов і йшов.
9
Ось і Новий рік завітав. З ялинками, щедрівками, святковими забавами й піснями. У кожного своя радість, свої надії, хай маленькі, але свої. Тільки одній Маші невесело. Одній — у величезному домі. Увесь день і вечір була сама не своя, місця не знаходила. Кожної миті їй здавалось: хтось під'їхав до воріт, вона виходила й подовгу простоювала на ґанку. Дзвінка, незвичайно світла ніч пливла над хутором. Десь у низині співали "Щедрик-ведрик", а хтось тягнув "Ой не шуми, луже", жалібно плакала у хаті двірської челяді дитина. Маша мерзлякувато куталась в хустину, накинуту поверх суконного шушуна, тихенько й коротко зітхала.
В останній раз вибігла перед тим, як сісти за новорічний стіл. Ось-ось повинен вийти із своєї половини дядечко з далеким своїм родичем Семикопом, який приїхав погостювати. Уже вдруге приїжджає пан Семикоп. Вперше був місяць тому. І от — знову приїхав. Дуже неприємний гість. У нього якісь масляні очі й холодні руки з прожилками. Вітаючись, він торкнувся її руки, і Маша затремтіла вся, і мимоволі відсторонилась, в душі щось перевернулося, а він... він усміхнувся, ніби недвозначний жест дівчини був йому приємний.
Марія дивувалась розумному, розсудливому дяді Семену: що з ним діється, чому запрошує цю людину — таку огидно-улесливу, з солоденьким голоском? Щось, мабуть, сталось. Дядечко, без сумніву, мав якісь свої, не відомі поки що Марії, наміри. Одного разу — тижнів два тому — за обідом він сказав, що такими людьми, як пан Харлампій, гидувати не випадає. У нього майже триста душ і п'ятсот десятин орної землі, до того ж великий садок при будинку і лісу чимало, який тепер у великій ціні, а дістати ніде. Ось йому, Голубовичу, ліс саме й потрібний, родич ніби обіцяв десятин п'ять соснячку — вистачило б і побудуватись, і деякі запаси зробити.
Слухаючи, Марія дивувалась: що їй до того, чому дядечко розповідає про це, ніби прохає підтримки? Він нічого тоді зрозумілого не відповів, зітхнув тільки і, допивши добрий келих слив'янки, сказав:
— Молода ще. А старшою станеш, душа моя, — усе зрозумієш.
Ото й уся відповідь. Думай, що хочеш.
Марія змерзла, але йти в будинок не хотіла, не могла
бачити очі, оповиті масною ocyгoю, сухе жовтаве обличчя. А спочатку навіть жаліла його: удівець, нікого близького в домі немає, ні до кого словом озватись, навколо — самі стіни. А це, мабуть, жахливо: жити самотньо в пустому непривітному будинку. Саме таким Марія уявляла собі будинок пана Семикопа, і серце її стискалось від жалю. Сироту, що не зазнала материнської ласки, вражала чужа самотність, вона сприймала її, як свою власну. Одинокому, на її думку, ніщо не миле, його не радують ні квіти, ні спів пташок, ні ранковий схід, і весь білий світ для нього — суцільна сіра пустеля.
Але, боже мій, чим вона здатна допомогти цій людині? Адже вона сама одинока і слабка, в неї немає ні матері, ні батька, ні брата, ні сестри рідної. На всьому світі один дядечко, який зростив і виховав її, як свою доньку, та ще вчитель — Іван Петрович. У ньому, в учителеві, вона вгадувала — це їй підказувало серце — ту людину, яка, не вагаючись, могла, на випадок потреби, постояти за неї, підтримати в біді. Цьому відкриттю вона таємно раділа й боялась: ану ж дядечкові стане відомо про їхні взаємини? Семен Гервасійович — людина добра і навіть чула, але чи довго ж йому скривдити вчителя, який для нього — слуга, й тільки! Про це страшно подумати, а до яких наслідків привело б це — навіть важко здогадатись.
Що ж до добродія Семикопа, то вона нічим, абсолютно нічим не могла допомогти йому. А він усе їздить. З сердечним трепетом Марія признавалась собі: недаремно унадився пан Семикоп, недаремно возить дядечкові дорогі подарунки. Ось і сьогодні подарував з власної стайні рисака. Дядечко кохається в конях, згадав минуле — кілька років прослужив колись у кавалерії — і заплакав, обняв родича, повів до себе, а Марії сказав:
— Ти б, душа моя, приглянула одинокого чоловіка. Прикрась наше чоловіче товариство.