— Ви не бійтеся. Ми з Андрієм Опанасовичем заберемо вашого батька в лікарню, і йому стане краще. Ти, Лесю, і ти, Власе, будете провідувати його. Лікар вас пускатиме.. І не бійтеся, нічого поганого не думайте... У вас усе ще попереду... Все життя.
Сам не знаючи як спитав:
— А де ж ваша мати?
Олеся перестала схлипувати й тихо, майже спокійно, як про щось неминуче, відповіла:
— Преставились... Ще навесні. Вибирали картоплю у погребі на горі. Еге, в економії, і застудились. Погріб там великий, кам'яний і холодний, а вони цілісінький день мусили там бути...
— Не знав я... Пробачте.
Він просив вибачення у дітей і нічого не міг більше додати. "Вибирали картоплю... Погріб великий і холодний..." Простяг руку, щоб погладити дівчину по голові, як маленьку, і не дотягся. А вона раптом, підвівши на нього великі сині очі, спитала:
— Може б, ви чого-небудь попоїли? Ви ж з дороги. Я сьогодні куліш варила. Нічого, вибачте, більше нема.
— Спасибі! Ми, серденько, не голодні!
— То, може, внести узвару?
— Не турбуйся. Не варто. Посидь ось. Спочинь. А лікар, закінчуючи перев'язувати хворого, умовляв Лавріна потерпіти — мовляв, бог терпів і нам велів, і тут же додав, що таке душогубство можливе хіба що тільки в якихось диких ірокезів, де немає ні законів, ні прав, де шанується лише право сильного. Такого й у кошмарному сні не побачиш. І знову: "Потерпи трошки — і, скажу тобі, Добродію, буде краще... Я тільки змащу..."
Раптом почувся тупіт, мовби гомін той ішов з-під землі, потім і сама земля загула, задвигтіла. Котляревський глянув у віконце: карета, у яку було запряжено четверо від. годованих рисаків, винеслась із-за верб і спинилась напроти двору. З козел зіскочив фурман і кинувся до дверцят відчиняти.
— Ой, боже мій, то ж пан! — зойкнула Олеся й спинилась серед хати, не маючи сили ступити ані кроку, ніби в неї, нараз відібрало ноги.
— Не бійтесь! — спокійно сказав Іван Петрович. — Подай, Лесю, лікареві води й вийди. І ти, Власе, теж. Побудьте в сінях поки що... А ви, Андрію Опанасовичу, закінчуйте, нам їхати час...
Олеся і Влас ту ж мить вислизнули з хати й, принишклі, стояли в сінях, коли повз них прогупав по твердій долівці пан Калістратович. Нахиляючись, щоб не зачепити бантини, він зайшов у сіни й палицею натиснув на клямку. Двері розчинились. Стоячи в темних сінях, Олеся і Влас бачили гладку, немов розпухлу, шию, велику, як вороняче гніздо, шапку, хутряний комір шуби. Витягуючи вперед ноги, пан переступив поріг.
Брат і сестра лишились у сінях. Стримуючи дихання, вслухались: що там у хаті? Але через двері, щільно оббиті шматками чорної повсті, майже нічого не було чути.
Тим часом Калістратович, огледівшись і відсапнувши, побачив перед собою майора — високого, досить ставного, на вигляд спокійного, у застебнутій на всі ґудзики шинелі. Калістратович відрекомендувався:
— Честь маю представитись. Місцевий землевласник — Калістратович, Сильвестр Пантелеймонович.
— Котляревський Іван Петрович. Майор у відставці. А це — лікар полтавської лікарні Андрій Опана-соаич...
— Як же! Як же! Чув! І не раз. Мав навіть приємну можливість лицезріти у городському театрі вашу оперу про дівчину полтавку. З жоною і дочками був присутній на лицедійстві.
Вислухавши поміщика, Котляревський нічого не відповів. А той, вважаючи, що зробив гостеві приємність — як же ж, він і його жона з дочкою були присутні на лицедійстві! — казав далі:
— Чому ж ви, милостивий пане, зволили об'їхати мій дім? Я гостям радий завжди, а таким, як ви — тим паче. Дружина моя й дочки наказували без вас не вертатись.
— Дякую, але заїхати не зможу... Не маю часу, милостивий пане.
— Так поспішаєте? Співчуваю. — Калістратович дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер шию. — Дозвольте в такому разі поцікавитись, що привело вас у моє сільце? І саме в цю хату?
Котляревський пам'ятав, як важливо бути стриманим: якщо відповісти так, як заслужив цей добродій, навряд чи така відповідь допоможе справі. Тому стриманість, можливо, не менша тієї, яка колись так знадобилась йому, щоб говорити з татарськими старшинами в Буджацьких степах, — тепер головне.
— Привела мене в цю хату вкрай невідкладна справа, мосьпане. У губернській канцелярії стало відомо, що у вашому сільці сталася дуже прикра історія, я б сказав — трагічна, мосьпане. З вашого наказу тут мало не вбили людину.
— Он воно що! — Поміщик хвилину дивився на Лавріна, який нерухомо лежав на полу, вже перев'язаний білими полотняними рушниками, а руки його покоїлися поверх рядна, великі, чорні, розбиті щоденною тяжкою роботою. Останні промені сонця застигли на його вугляно-чорній бороді з срібними пасмами, червонили плахту на жердці. — Он воно що, — повторив Калістратович, перевівши погляд на майора. — Я переконаний, вам не варто було турбуватися з приводу цієї, як ви зволили сказати, трагічної історії. — Калістратович пішов до лавки, змахнув з неї якусь ганчірку й сів. — У мене таких людців знаєте скільки?
Котляревський знову піймав себе на думці, що, гляди, не стримається — і тоді прикрощів не обберешся, соромно буде людям і в вічі глянути. Переждавши якусь мить, майже зовсім спокійно сказав:
— Людських душ за вами справді, як засвідчує ревізький реєстр, налічується чимало, але це, милостивий пане, аж ніяк нікому не дає права позбавляти людину живота свого, бо народжена вона вільною, лише одному богу підвладною. Ви ж користуєтесь працею своїх селян, вони одягають вас і вашу сім'ю, годують, а ви — замість дякувати їм, шанувати за їхнє добро — повсякденно мордуєте, знущаєтесь. Чи це справедливо? І хто це може терпіти?
Калістратович, який досі поблажливо посміхався, раптом змінився, зникла посмішка, на скронях синьо набрякли жили, а очі закрижаніли. Він дивився на співбесідника і не бачив його. Від ненависті, здається, осліп. Іван Петрович аж здригнувся. Калістратович стис руків'я ціпка і, косячи лівим оком, повчально заговорив;
— Щоб володіти, треба мати міцну руку, мосьпане. На цьому держава тримається. Інакше... А втім, ви цього не зрозумієте, у вас, добродію, у володінні нема нікого. П'ять душ — це ж ніщо! Та й цим збираєтесь вільну дати. Чи не так?