— Пропав я, зовсім пропав, паночку... Розчулений, вкрай стривожений, Котляревський кинувся до Лавріна:
— Не журися, голубе!.. Не журись! Я. поговорю з твоїм паном і він змилується?
— Не говоріть, прошу вас. Ще гірше стане.
— А що ж робити?
— Не знаю... Вже як задумав, то так буде. Не один сірома у Ворсклі упокій знайшов од його душогубства, розповідати про це — то дня й ночі не стане…
— Жахливо! Неймовірно! — Котляревський тремтів від обурення: — Невже на них права не знайдеться? Не може такого бути!
— Ех, паночку, хто ж бідному кріпакові допоможе? Хто насмілиться? — зітхнув Лаврін і опустив голову на груди. Тяжко зітхнула й Мотя, яка стояла позаду Лавріна. Котляревський стиснув руки перед собою, не міг заспокоїтись.
— Знайдеться право... Неодмінно! Лаврін підвів голову. Котляревський повернувся. Новиков? Адже він лишався на веранді? А виявляється, був тут і все чув. Його не впізнати. Очі гоч хворобливо-блискучим вогнем, червоні плями виступили на шиї и підборідді, обличчя бліде й прозоре. Котляревський ніколи не бачив таким свого друга — завжди врівноваженого, що, здавалося, не здатен і говорити голосно, Новиков підійшов до Лавріна:
— Він за все відповість. За кожну сльозу. Слово честі дворянина! — сказав і простяг руку.
Лаврін боявся торкнутися білої тонкої руки своєю широкою розбитою долонею, борною від щоденної тяжкої праці. А Новиков не відходив; шануючи просту, вкрай збентежену людину, він узяв Лавріна за руку і міцно потиснув.
У Лавріна мимохіть підігнулися коліна:
— Дай боже вам здоров'я! Новиков підтримав його:
— Я не ікона. Нащо ж на коліна?
Лаврін тільки зітхнув і, ще раз уклонившись зібрався йти, але Котляревський, згадавши щось, зупинив його, попрохав підождати хвилинку і, підійшови до столу нашвидку написав на аркуші паперу кілька слів.
— Знайдеш лікарню, спитай Андрія Опанасовича. Це старий наш лікар. Віддай цидулку йому в руки. Він полікує тебе, добродію. А додому поки що не ходи.
Лаврін злякано перехрестився:
— Бог з вами! Пан мій усю сім'ю замордує. Я вже як-небудь так. Загоїться. Баба Секлета травами полікує — воно й присохне.
— Тільки в лікарню. Перед паном твоїм я одвіт матиму. Мотя, витираючи фартухом почервонілі очі, вивела Лавріна в сіни.
Новиков і Котляревський стояли біля вікна, їм було видно, як через двір стежкою йде похитуючись Лаврін, в одній руці біліє папір, у другій — шапка.
У хаті було тихо, але ось гуркнув дверний засув — увійшла Мотя. Прочовгали коридором кроки.
По якійсь хвилині Котляревський, не повертаючись і не дивлячись на свого друга, тихо мовив:.
— Ви, Михайле Миколайовичу, питали, де я матеріал беру для "Енеїди"? Відповім. На жаль, його більше аніж .досить дає саме життя. Ось і сьогодні, зволите бачити, нова історія, хоч яка ж вона нова — це ж наша повсякденність, наші будні. Що робиться на білому світі!
— Ваша правда, — сказав Новиков.
— Що ж робити? Ви знаєте?
— Такі питання не так просто вирішуються, мосьпане. Але є люди... — Новиков пильно дивився на Котляревського. — Є люди, які давно вже думають над тим, як змінити теперішній лад, щоб народи зітхнули вільніше.
— І хто ж вони — ці люди?
Новиков відповів не зразу. Котляревський терпляче ждав.
— Деяких ви знаєте. Служать. Один із них при князі. У нас, у Полтаві.
— Ви маєте на увазі Муравйова-Апостола?
— Так. І його брата Сергія. Але є й інші. Вони давно хотіли б, шануючи ваші погляди, поговорити з вами... Приходьте, Іване Петровичу, завтра до мене. Увечері, о сьомій.
— Добре, прийду.
Котляревський задумався. Те, що пропонував Новиков, привабливо і... тривожно. І не новина... Іван Петрович не сліпий, і слух у нього поки що добрий. Відвідуючи масонську ложу, він розумів: Новиков, який в ложі вважався майстром, тобто керівником ложі, надто стриманий, але інколи пробує сказати дещо більше, значніше. І це члени ложі розуміли, хоч, можливо, й не всі. Іван Петрович, проте, мав своївласні погляди. Він не поділяв думок про крайні заходи. Не раз говорив про користь освіти, підкреслював потребу навчати простих людей грамоти. Правда, життя нерідко ставило перед ним нерозв'язні питання, і тоді серце краяли умніви: чи тільки освіта є метод полегшити тяжку доли простої людини? Хіба однією освітою допоможеш — такім, як Лаврін Плахотниченко, коли він не має головного — волі? Або чи зміниш на краще його пана?
Аіе ж як треба діяти, щоб полегшити жахливу долю всіх нещасних? Закликати гнобителів на суд усього суспльства? Привернути увагу сильних світу цього до сліз;их скарг пригнічених? Не раз, терзаючись такими думіами, звергався до самого правителя краю князя Рєпніна і той, прислухаючись до його прохань, а може, ще й тому, що позсюдно росло обурення проти поміщиків, ще в ліпні вісімнадцятого року відписав государеві листа і просів дозволити скликати місцеве дворянство на раду, щоб спільно урегулювати розміри селянських податків і надати селянам хоч які-небудь особисті права. І правда: Рєпін скликав полтавських душевласників, говорив з ними, мовляв. І що ж? Усе, усе лишається, як і було, якщо не гірше.
— Про що думаєте, Іване Петровичу?
Новиков, уже зодягнений, з шапкою в руці стояв поруч.
— Куди ж ви? А снідати?
— Дякую. Треба князя побачити якомога скоріше. Самі розуієте — не можна часу гаяти.
— І все ж таки жаль... Ну що ж, завтра буду у вас... Як домовились.
— Жду.
Іван Петрович провів гостя майже до собору і, попрощавшись, ще раз пообіцяв не забути й конче бути завтра у Новикова в його новому домі на Дворянській.
Після того як Новиков пішов, не працювалось. Не міг забути розповідь Плахотниченка. Якби не пообіцяв правитель канцелярії потурбуватись про цього нещасного, він би сам, усе залишивши, поїхав до генерал-губернатора, але Михайло Миколайович — людина діла, і це трохи заспокоювало.
Зачорними ґратами каміна палахкотіли, вистрелювали золоши зірочками соснові полінця, у відкриту пащу димоходу тяглися вогненні струмки.
Що ж збирається розповісти йому Михайло Миколайович? Для чого запрошує до цієї бесіди і Муравйова-Апостола, та не одного, а жде до себе й молодшого — Сергія Івановича, відомого своєю освіченістю, розумом і різноманітними талантами, до того ж якимсь чином причетного до горезвісної історії з семенівцями [21] . Був він у Полтаві і взимку, приймав його Михайло Миколайович у себе вдома, але тоді Івана Петровича не запросили, хоч Новиков якось і проговорився про гостя. А тепер...