Працюючи, Іван Петрович не чув, та й не прислухався до легких кроків Моті, що прибирала кімнати. Беручка й ще молода, економка встигала і прибрати, і дати лад невеликому господарству відставного майора Котляревського — пана майора, як вона називала свого господаря. Проте головна достойність Моті була не в тім, що мала добру славу дбайливої економки й уміла при нагоді наліпити таких вареників, що пальчики оближеш, а, головним чином, у тому, що Мотря Веклевичева — Веклевичиха, як прозивали її на Мазурівці, — з шанобою і розумінням ставилася до праці Івана Петровича й уміла оберегти його від надто доскіпливий і надокучливих, що завжди знаходились і забирали час. Вона безпомилково визначала, хто приходив у справі до пана майора, а хто просто так, заради цікавості. Особливо ревно оберігала Мотя ранкові години свого господаря, коли "пан майор маракував свої писання". Тут вона була невблаганна. А взагалі унтер-офіцерська вдова Мотря Єфремівна Веклевичева була жінка лагідна, розумна, з добрим і чулим серцем. Чимало зазнала вона від свого покійного унтера, досить на своєму віку ковтнула лиха, і, може, тому сльоза покривдженого й ображеного знаходила у ній співчуття; вона ладна була поділитися з кожним, хто попадав у біду. Безпомилково відчувши ці коштовні риси в жінці, Котляревський впустив її в дім, довірив своє немудре господарство й ні разу потім не пожалкував об цім.
Сьогодні Мотя порушила назавжди заведений порядок. Сама зважилась одірвати пана майора від роботи. Іван Петрович почув її легкі кроки й запитав:
— А хто там, Мотю, добивається? Котляревський знав: якщо вона зважилась на це, то вже недарма, завітав такий гість, якого не можна не прийняти.
— Пан Новиков.
— Он хто! То клич йогої Та скоріше!
Михайло Миколайович Новиков — гість завжди бажаний, друг справжній, душа-чоловік. Іван Петрович відсунув наполовину списаний аркуш і увійшов до кімнати, щоб зустріти гостя.
— Я не почув, як ви під'їхали, Михайле Миколайовичу. Радий вас бачити, дорогий, — гостинно привітав його Котляревський.
— А я пішки... Ранок же якийі Здається, ніколи такого не бувало в нашій благословенній Полтаві.
— Сьогодні справді ранок особливий. Мені, вірите, іноді здається, що коли господь бог розподіляв красу земну, то, передусім, усе найкраще віддав нашому місту.
— У всякому разі, не обділив, нічого не скажеш. — Новиков усміхнувся. — А як здоров'я?
— Не скаржусь поки що. А як у вас? Вигляд ваш міг би бути й кращим.
— Мало ходжу. Все більше сиджу над паперами "входящими" та "ісходящими".
— Це ясно. Служба. А добре було б куди-небудь майнути, ну, хоч би на тиждень. Як ви вважаєте, Михайле Миколайовичу? Поблукати по землі, по вранішніх росах і відчути себе вільним від усіх турбот і тривог.
— Непогано! А з вами — тим паче. Але куди від тривог наших подінешся?
Котляревський згодився й вів своєї:
— А знаєте народне прислів'я: коли козак у полі, тоді він на волі? Давайте все-таки знайдемо часину і майнемо... Та що це я справді заговорив вас! Ну, сідайте ж, Михайле Миколайовичу! Ось сюди, тут зручніше. У мене є така штука, що ну...
— Благодарствую. Зранку не вживаю.
— Це така річ, що відмовлятися грішно... Для вас беріг. Угорське — з пампушками та смаженими карасями якраз... Мотю! — покликав Іван Петрович і, коли економка ввійшла, попросив: — Принеси нам, серденько, того-сього... І червоного з погреба, та щоб холодне... І не впускай поки що нікого, хіба що з пансіону прийдуть.
Господар, поки економка готувала до столу, запросив Новикова посидіти на веранді, поставив поряд з своїм ще одне плетене крісло:
— Посидимо, подихаємо свіжим повітрям. Новиков уважно вдивлявся в сухорляве, натхненної вроди обличчя Івана Петровича. Скільки ж йому літ? Здається, більше як п'ятдесят, а вигляд ще молодечий. І як тримається! Стрункий, нічого зайвого, що не кажи — парубок!.. Либонь, трохи очі пригасли, від утоми, мабуть, працює забагато, забілів сніжок на скронях, і зморшки залягли біля чітко окресленого рота, але вони не робили його старішим, навпаки — надавали більше мужності.
— Багато працюєте? Втомлюєтесь, напевне? — спитав.
— Та що ви, Михайле Миколайовичу! Працюю на пів-сили. Цілими днями просиджую у кріслі, все більше у хмарах витаю, а треба працювати, ой як треба!
— Певна річ, зрозуміло... — Новиков знову усміхнувся; мовляв, знаю, як ти витаєш у хмарах, надто вже делікатний, скромний. — Ну, а якщо не секрет, над чим працюєте?
— Од вас, Михайле Миколайовичу, секретів не маю. Ви знаєте, що моя "Полтавка" і "Москаль" забрали кілька літ життя, я трохи менше уваги став приділяти "Енеїді". А тепер знову до неї... — Котляревський натоптав люльку й, закуривши, зітхнув: — Був і в нас театр...
У зітханні, що мимохіть вирвалося, у цьому виразному "був і в нас театр" Новиков уловив докір і йому, правителеві канцелярії при генерал-губернаторі, людині не позбавленій в їхньому краї і впливу, і влади. Але хто, чия влада могла б допомогти у цій справі? Театр у такому місті, як Полтава, де мешкало трохи більше десяти тисяч жителів, був з самого початку приречений на вбоге, досить непевне існування. Іван Петрович, тертий та битий життям, це, звичайно, розумів і вряди-годи та й висловлював побоювання з приводу долі театру. Він повинен пам'ятати, як, будучи головним директором його, доповідав князеві, що "по причині малої кількості глядачів" доводиться відміняти спектаклі. На одній "Полтавці" не втримаєшся, не станеш же її щодня ставити. Що тут справді поробиш? Дякувати богові й за те, що театральна трупа була в Полтаві майже чотири роки, оживила місто, розворушила життя в ньому, а найпаче — спасибі їй за те, що сприяла народженню "Полтавки" й "Москаля-чарівника". Щодо майбутнього, то, звісно, театральне життя в місті не погасне. Є театральне приміщення, отже, можна запрошувати акторів, які, подібно до тої ж трупи Івана Штейна, мандрують по селах і містах.
Театральне приміщення буде збережене, щоб і в майбут-ньому служити високому мистецтву Мельпомени.
Відгонячи їдкий дим, що плив з люльки господаря. Новиков спитав:
— А де нині Штейн зі своєю трупою?
— Мандрує. Тепер, здається, в Тулі. І Щепкіна запросив до себе.