Місто захвилювалось. Досі воно жило спокійним розміреним життям: відвідувало кофейні й трактири, шуміло на ярмарках, хрестило новонароджених і ховало покійних, бігало у присутствен! місця, молилось у церквах — і раптом така подія.
Це ж справді нечувано: лицедійство писано українською, тобто місцевою, мовою! Такого в Полтаві не пам'ятали. А крім того, автор оного писання — теж місцевий, не житель Санкт-Петербурга чи Москви, не знаменитий Шаховський чи Коцебу, а ніхто інший, як автор "Енеїди", відставлений від військової служби майор Котляревський, що живе на Івановій горі поблизу Успенського собору. Кожного дня ранком його можна бачити в дитячому пансіоні, а потім о десятій годині — останнім часом за ним можна вивіряти годинники — пан майор у своїй незмінній фризовій шинелі чимчикує до театру, де він теж не остання спиця в колесі — директор оного. Отож відставлений майор утнув оперу, сиріч п'єсу про якусь жінку — теж, мабуть, із місцевих, бо оне писання зветься "Полтавкою". Годилося б подивитись, що воно таке, міркував обиватель, а коли що й не так, то не гріх і освистати — нехай пан автор не дуже кирпу гне, а живе тихо, смирно, як всі люди на грішній землі.
Не дивно, що квитки на оголошену виставу розпродали за кілька годин, довелося, на вимогу натовпу, який зібрався на Театральній площі, викинути додатково три десятки так званих квитків без місця, "стоячих", але й цих не вистачило. Стукали до каси, просили ще, але директор не дозволив, не видав жодного квитка для продажу: а що, коли вистава не пройде і доведеться повертати гроші? Ні, краще почекати, подивитись, що з цього буде, і, як не просили Барсов і Щепкін — "це ж так потрібно касі", — не послухався, не дозволив продати більше жодного квитка.
У призначений день, вівторок, — приблизно за годину до початку — Мефодій впустив перших глядачів. За півгодини зал був повен. Не лишилось жодного вільного місця, за виключенням крісел, які чекали на "отців" міста. Цілий ряд у партері закупили члени масонської ложі, друзі автора: сини Капніста, Новиков, Стеблін-Камінський з дружиною, відставний генерал Білуха-Кохановський з онукою на виданні, граф Кочубей і граф, Ламперт, Лук'янович зі своєю сестрою, брати Алексєєви, суддя Тарновський, зодчий Амбросимов з усією сім'єю. Цехові майстри, чиновники, в тому числі й дрібні, вчителі гімназії (прийшли навіть пан Квятковський і отець Георгій) розмістилися в нижніх ложах і на галереї; Огнєв і його дружина, така ж, як і він, сухопара, висока, сиділи в кріслах.
До початку лишались лічені хвилини. Між рядів, шукаючи знайомих, походжали молоді офіцери — драгуни місцевого гарнізону; там і тут панночки, що прийшли в театр зі своїми батьками, скромно опускали очі, коли поруч, побрязкуючи острогами, ставав отакий молодик, личка їх під легкими із шовку капелюшками рожевіли, а руки у довгих білих рукавичках самі по собі підносились з опахалами, щоб трохи освіжитись, обвіяти себе вітерцем.
В залі, освітленому бездимними свічками в шандалах, розвішаних по стінах, було досить гамірно; без явної потреби глядачі, і не лише військові, вештались туди і сюди, деякі — найбільш нетерплячі — намагались зазирнути за куліси: а що там діється? — і зазирали б, якби не спиняла оркестрова яма.
Один з приїжджих негоціантів — у бороді, куцому каптані і високих чоботях — не міг знайти свого місця і нервував, йому тут же допоміг пан Імберх. Цього дня помічник директора одягнувся у святковий з легкого чорного сукна сюртук, ходив по залу, як полководець перед строєм війська, і мав такий вигляд, ніби кожної миті готовий був заволати на весь голос: "Встати! Струнко!.." Відчувалось незвичне збудження, як це, мабуть, буває завжди, коли чекають чогось особливого і не зовсім певні, що очікуване відбудеться. І все ж, біля шостої години гамір поволі став влягатись, більшість глядачів знайшли свої місця, зручно влаштувалися і врешті заспокоїлись. Між тим до зали один за одним ввійшли міський голова Зелінський зі своїм сімейством, поліцмейстер Савельєв, губернатор Тутолмін. Вони не встигли ще всістися у крісла, як хтось дозволив собі шепнути сусідові, і шепіт той почули в залі: "Тепер, певно, і сам зволить пожалувати". "Сам" — звичайно, ніхто інший, як генерал-губернатор. Він обіцяв вшанувати театр своєю присутністю, але, як видно, затримувався, і все ж його чекали, надіялись, що приїде, мав приїхати: все ж, мабуть, цікаво подивитись лицедійство, яке своєю владою дозволив (про це на кожній афішці зробили позначки: "Дозволено правителем..."). Ніхто, звичайно, про приїзд князя не оголошував, та і для чого? Те, що він мав приїхати, розуміли і глядачі, й актори, терпляче чекали, хоч вже добре звернуло на сьому.
Осінній день короткий. Після шести вже добре сутеніє, тому Мефодій, зразу ж, як тільки годинник у фойє пробив шість, запалив обидва масляні ліхтарі біля головного входу. Жовте світло впало на вологу театральну площу, освітило два кола перед під'їздом, вихопило із сутінків дах будинку, що стояв по той бік площі — тепер тихий, неосвітлений, бо всі до одного його мешканці — лицедії — нині були в театрі: і ті, хто зайнятий у спектаклі, і незайняті теж. Мефодій повинен був, як тільки загледить княжу карету в кінці вулиці, зразу ж доповісти пану Імберху, а той послав би когось до директора. Останній не мав часу стовбичити у під'їзді і виглядати високих гостей, вважав за краще ще раз оглянути сцену, декорації, зазирнути в кімнати до акторів, може, когось підбадьорити перед виходом на публіку, подивитись костюми і грим. Як потім виявилось, все це було зовсім не зайвим.
Городенський, що грав Миколу, парик свій так поправив, що виглядав у ньому не простим хлопцем-бурлакою, а нагадував когось із протоколістів генерал-губернаторської канцелярії. Петрові — Барсову порадив сорочку свою добре, поки є час, прим'яти, бо виглядала більш ніж треба охайно, ніби тільки-но випрана і випрасувана. "Він же з дороги, твій Микола, то мусить бути і в поросі, і зайвою латкою на штанях світитиме," — порадив акторові, Медведєв на око потрапив — у вузеньких штанцях, капелюшку, з паличкою в руці. Возний як возний, але ж надто молодий, той, що в спектаклі, повинен бути старшим — довелось допомогти Медведеву "зістарітись" на кілька років, покласти більше гриму.