Того дня, коли прибіг від Сивоконів, зрозумів: тепер все мусить стати на місце, знав уже, як писатиме далі — другу частину, а затим і третю, найменша подробиця висвітилась.
Але то лиш здавалось...
На власні очі він бачив сватів, говорив з ними, бачив і Марусиного Йвана, хлопець вчасно повернувся з далеких мандрів, прийшов би на кілька днів пізніше — і все б втратив; розмовляв, хочі недовго, зі старою Терпилихою, сиріч, Сивоконихою; кілька слів знайшов і женихові, тому ж писаренку, що віднині у п'єсі буде возним; присоромив і, щоб ніхто сторонній не почув, натякнув, чим може закінчитися його сватання, коли наполягатиме на своїх "правах" на бідну дівчину. Отож все ставало на місце. Ось і ява, ще одна. Знайшлась у власних записниках і пісня, і нитки потяглися від однієї фрази до іншої. Коли ж дійшлося до письма, виявилось: одне не пасує до іншого, не клеїться, звучить немічно, неприродно. В розпачі картав себе за невиправдану самовпевненість, навіть зарозумілість: навіщо було братися, нещасний? Роздзвонив, розбовкав завчасно, хоча, правду кажучи, нікому, крім матері і Тетяни, слова не сказав, навіть братчикам по ложі не обмовився. Мати пробалакатись не могла, вона останнім часом з дому не виходить, отже — Тетяна, звичайно, вона. Мабуть, тепер вже нічого не вдієш, і ображатися на неї — гріх, не дотримала слова — ну то й що? Нічого поганого не бажала йому, мабуть, раділа ролі своїй у майбутній п'єсі і проговорилась. Що ж дивного? Вона — жінка, і лишиться такою, до того ж, і гарною...
Кидав написане, рвав на шматки і в знемозі падав на ліжко. Склепивши повіки, дрімав, але то був де сон, скоріше — марення.
Він знову і знову бачив і чув Марусю Сивокінь, яка віднині була його Наталкою, його болем і надією, чув її голос, пісню, бачив, як вона ходить — легко, красиво, з відерцем на коромислі; бачив і її матір, і слова знав: "Будь слухняною, дочко, пожалій мою старість..." Бачив і писаренка, сиріч возного, міг переказати кожне його слово, навіть відтінки голосу знав. Хіба ж мало набачився тих возних на віку? І тут, у Полтаві, і в Золотоноші, і в Горошиному, і в інших місцях. Тепер всі вони постали в його уяві в один нескінченний ряд: кремезні й кволі, огрядні й худі, неперевершені хитруни, відкриті й притаєні, молоді й старі, хапуги, здирці — з живого і мертвого здеруть, скупі, жорстокі — господи, яких тільки не доводилося бачити! Вони озивались до нього всі разом і поодинці, ніби припрошували: пиши нас, пиши, не лінуйся! Але писати всіх — значить нікого, він мусив обрати одного, щоб був і схожий, і не схожий на всіх останніх. В притьмареній безсонням уяві поволі починав вимальовуватись один-єдиний образ возного, ніби виліплений зі шматків, взятих у його подібних. А з ним поруч виростав, набирав голосу і сили виборний — отой, що співав свою кумедну пісеньку про рудих діда і бабу...
Змучений до краю, схоплювався на ноги, біг до столу, брав із стосика новий чистий аркуш паперу, присував каламар ближче...
Таке тривало ще два дні і дві ночі. Закінчивши яву з возним і виборним, зразу ж перейшов до нової яви, бо час було ж знайомитися з Іваном, тобто Петром, і його випадковим знайомим — таким же безталанним бурлакою, як і сам — Миколою (кілька разів міняв це ймення, спочатку був Антон, потім Григорій, і нарешті — Микола). Чи знав він цих хлопців? Звичайно, він знав їх, як і себе самого, з дитинства, не раз і не двічі зустрічався з кожним і на ярмарку, і в далеких мандрах. Вернигори, Жуки, Груші, Пантелій, Ганжа; хіба ж перелічиш усіх — чесних, роботящих, веселих, кмітливих, чистих душею і помислами хлопців, синів землі отчої, яких чув, бачив, слухав, шанував, любив!? Ось їх він і брав у свою п'єсу, брав їх мову, і пісню. Іскрометлий, дотепний Микола умів і слово сказати, і пісню до ладу проспівати, і в танок піти, і лихом ударити об землю. Поруч з ним і Петро ставав більш впевненим, твердішим, хоч природна скромність, уроджена делікатність, висока душевна настроєність не дозволяли йому рішучі кроки...
Пишучи цих хлопців, Іван Петрович любив їх, був гордий ними, як батько синами...
Десь шостого чи, може, сьомого дня відчув: п'єсу, про яку мріяв, носив у серці, ось-ось закінчить, власне, другу і третю її частини (перша була готова раніше, щоправда, нині повністю переписана).
Був близько до цілі, і все ж не міг цього сказати напевне: хтозна, як вона прочитається завтра, пізніше. Хтозна... Досвід говорив: не поспішай, не квапся, кожен крок тут, слово кожне має своє неповторне значення.
Зеленкуваті цупкі аркуші паперу, списані твердим, трохи косуватим почерком, всіяли увесь стіл. Він дивився на них, стомлений, схудлий, з пророслою попелястою щетиною на плескуватих щоках, і не був впевнений, що перед ним п'єса, яку благословить на довге життя божественна Мельпомена і яка стане першою перлиною нового українського театру, а може, думав, це ще один черговий — з життям на один-два театральні сезони — рукопис, який навіть не буде і надрукований.
Так і сидів — може, годину, а може, й довше, — опустивши голову на руки, і не почув, як тихо, з легким скрипом відхилилися двері і ввійшла мати. Цього разу в руках у неї нічого не було, бо, як звичайно, вона що-небудь приносила синові, а тут була без нічого. Побачивши його — блідого, змарнілого в ці кілька днів, — жахнулась:
— Що з тобою? Чи не занедужав?
— Я здоровий, тільки... трохи стомився.
— То відпочинь... Та хіба ж можна отак? Скільки днів і ночей за столом! І спиш за ним.
— Я, здається, щось написав, тільки читати зараз не можу.
— Грець з ним, відпочинь спочатку... Та ще ось тут прийшли до тебе, з запискою від пана Новикова.
— Хто?.. Поклич, та ні — сам вийду. — І, накинувши на плечі халата, вийшов у передпокій. Там стояв кур'єр-хлопчина у потертому каптані, простоволосий — шапку тримав у руці. Побачивши господаря дому, вклонився:
— Наказано — в руки... Ось... — простяг невеличкого конверта. — Відповіді не треба.
— Спасибі! Йди... Проте зачекай. — Дістав з кишені кілька мідяків. — Візьми на пряники.
Хлопчина низько вклонився і, затискуючи в кулаці мідячки, позадкував до дверей. За хвилю його і сліду не стало.