— Чи не так, Михаиле Миколайовичу?
— Так, так, мосьпане... Благородну справу затіяли.
— Тільки ж, друже мій, коли говорити правду, сумніваюсь, чи вистачить коштів. Всього тепер у касі нашій близько шести тисяч, а графиня вимагає всі вісім. Може, попросити, щоб збавила? Ще раз попросити, як гадаєте? — Питав Іван Петрович, хоч добре знав: графиня навіть на лист князя Рєпніна відповіла відмовою: тільки вісім, і ні копійки менше. І все ж надіявся: а раптом змилостивиться. Новиков скептично усміхнувся:
— Дивіться, щоб не набавила! Хіба не чули про її скаредність? За гріш повіситься.
— Де ж вихід?
Гість задумливо дивився на купу "катеринок" і дрібних грошей, що лежали окремо. Пшеничні вуса його на блідому видовженому обличчі ледь ворушились.
— І від цих от папірців, — презирливо кивнув на стіл, — залежить життя людини, воля, щастя, мистецтво. — В голосі бриніли невимовні гіркота і сум. Котляревський лише розвів руками: згоден, але що зміниш? Не час сидіти склавши руки і сумувати, чекати з моря погоди, треба діяти, і що скоріше, то краще, інакше все втратиш, та ж сама Волкенштейн передумає або запросить ще більше — і все загине.
— Не час про це, не час... Зараз потрібна ваша порада, звичайно, розумна, друже мій, а крім того, і підтримка не завадить. Ну ж мо, Михаиле Миколайовичу!
Новиков непевно стенув плечима, сумно похитав головою: де він, той розум? Нема влади, то й розуму чортма! Проте сказав:
— Пишіть до князя в Яготин. Це єдине, що можу порадити. Я теж писатиму. В останні дні йому добре полювалось, і він у настрої. Просіть уклінно, щоб додав дещицю від своїх щедрот. Сьогодні посилаю до нього кур'єра з поштою, підуть і ваші листи.
Іван Петрович сердечно дякував другові;
— Спасибі! Зразу ж і писатиму.
Новиков посидів ще трохи, зібрався вже йти.
— Зовсім забув, вискочило з голови... Як ви гадаєте, Іване Петровичу, відвертість між друзями можлива, чи, може, ви іншої думки?
— Не чекав від вас таких запитань. Звичайно — тільки відвертість.
— Так, так... Тоді незрозуміле: чому всі знають, що ви нове пишете, а друзі ваші дізнаються про те останніми?
— Ви про що?
— Про те саме. Хто з нас п'єсу пише?
— Он ви про що... Помилуйте, та я ще не закінчив, про що говорити?.. Та зараз і не про це мова. Мій біль і моя турбота нині — Щепкін.
— І те і друге має своє значення... А поводитесь ви не по-дружньому.
— Господи, та нічого ж не виходить, може, не слід було і братись!
— Мені колись говорили, що майор Котляревський — людина діла. А що бачу? Розчаровуєте, мосьпане... Не треба. Пишіть — і більше... Зберемось, може, і почитаємо, дивись, щось і порадимо. А поки що — бувайте... І листа пишіть.
Новиков вийшов з кімнати своєю характерною, майже нечутною, м'якою ходою. Іван Петрович, провівши його до виходу, довго дивився услід. Не було у нього брата, не було такого друга, як ця людина. На вигляд слабий, навіть хворобливий, а духом — титан. Коли йдеться про переконання, справу, близьку і дорогу йому, твердий, як алмаз, а взагалі сердечний, добрий, надійний. Тепер він не поступиться, нагадуватиме, вимагатиме, щоб писав, доводив почате до розуму. А як продовжувати, коли нема логічного розвитку подій? Примусити дівчину подати рушники нелюбу, покоритись? Чого навчить така п'єса, чи потрібна буде людям? От і мізкуй, крути голову, пане-брате.
Але про що він зараз? Скоріше листа до князя скласти, та такого, щоб не відмовив, не міг відмовити, а заодно — і великій Варварі, попросити про те ж саме...
Листи написались одразу. В них Іван Петрович розповідав, як пройшов "Богатонов" і як напрочуд гарно грав свою роль Щепкін. Скільки було оплесків, скільки разів його викликали на сцену, а він стояв біля освітленої свічками рампи і не ховав щасливих сліз. Після радісних хвилин прийшла і гіркота. В касі, коли підрахували, виявилось, що всього, разом з передплатними грішми, близько шести тисяч. Не вистачає, отже, ще двох — тих, яких вимагає графиня Волкенштейн. Закінчував він листи однаково: "Коли ви, ваше сіятельство, не допоможете, то Щепкіну доведеться їхати додому, і стане він там ще одним землеміром, а сцену залишить назавжди".
Нікому не довіряючи, вирішив віднести листи зразу ж в канцелярію, віддати в руки Новикову. Перед тим як піти, зазирнув до матері. Вона не сиділа, як звичайно, у своєму кріслі з якимось шитвом, а напівлежала в ліжку. На простирадлі — складені хрест-навхрест руки. Почувши кроки сина, повернула голову:
— Ти?
— Мамо, що з тобою?
— Стомилась трохи. Та не турбуйся, полежу трошки — і все минеться.
— Погано?
— Ні... Ти йди, сину, поспішай. Вона все чула, все знала. Іван Петрович, схилившись над ліжком, поцілував їй руку:
— Віднесу листи і буду з тобою. Весь вечір.
— Даремно. Краще б до... неї пішов. Вона ж чекатиме, і... вона добра.
— З тобою, з тобою. А поки що — покличу Одарку, нехай посидить.
— Не заважай їй... Я сама. Полежу, подумаю. А ти повернешся...
— Я швидко. — Ще раз поцілував їй руку і вийшов до передпокою, довго стояв, слухав, та в кімнаті матері було тихо, тоді вийшов у двір, сказав Одарці, щоб кінчала полоскати білизну і зразу ж ішла до матері й сиділа біля неї, а він не забариться, швидко повернеться.
20
Минуло понад три місяці.
Битими шляхами Полтавської та Чернігівської губерній рухався обоз Полтавського театру; легка карета пана Імберха, розпорядника театру на гастролях, — у самій голові, а позаду, вервечкою, — на гарбах, мажах, просто у возах, напнутих ряднами, — реквізит, дещо з декорації і лицедії.
Рухалися неквапно. Коли траплялось з гори — швидше, а на гору — новагом, ледве-ледве, чоловіки сходили, щоб помогти коням тягти підводи. Ночували, як звичайно, на поштових станціях, а коли наздоганяла негода, нагло опускалась глупа ніч, не гребували і випадковим хутірцем або придорожньою корчмою. З третіми півнями, поки пани лицедії збирались, пили свій ранковий чай, візники встигали укласти вантаж, напнути ті ж самі рядна — і обоз рушав далі, до наступної поштової станції.
І знову тяглася безконечна дорога повз кучеряві верби над тихими ставками десь за Прилуками, через хисткі мости над Сулою чи Удаєм, повз вітряки на пагорбах побіля сіл за Пирятином, обминали болотяні зарості, на яких повагом походжали тонконогі, байдужі до всього на світі сірі лелеки.