Привітались, дівчина відповіла і, наскільки дозволяли їй важенні дерев'яні відра, вклонилась. Незнайомі, проте, не поспішали йти далі, пані мовчала, а пан запитав, чи не знає вона, де живе Мефодій Семижон.
— Знаю, — відказала дівчина. — Ходіть зі мною, доведу до самої його хати. Ми з ним — сусіди.
— То ви, мабуть, його небога? І звати вас Марусею?
— Ви мене знаєте? — Все ще стояла на стежці, лише переклала коромисло з одного плеча на друге.
— Чули про вас і хотіли, коли ваша ласка, побесідувати. Не проженете?
— Господь з вами... Тільки ж матері вдома нема, пішли в дядиною та дядьком на базар і не скоро повернуться.
— То не біда. Ми і без них, коли дозволите.
— Коли так, то підемо. Се недалеко, ось там, за горбком, стежка повилась — прямо до самої хати нашої приведе.
Дівчина пішла попереду, гості — услід. Босі маленькі ноги, зарошені по кісточки, хутко тупотіли по моховинні, по Траві, що проросла на стежці, обходили коріння. Мимохіть Згадались молоді роки, коли він, юний канцелярист, зустрічав ось на такій стежці таку, а може, в чомусь і не схожу, дівчину, яку потім віддали заміж у Тахтаулово. Давно то було, роки і роки минули, ціла, здається, вічність, а от раптом згадалось. Маруся Сивокінь чимось нагадала ту далеку, іншу дівчину з Панянки, день той, потьмарене небо, гіркі слова: "Віддають... за іншого". Ось доля багатьох. Жити за нелюбом, скніти, вік поневірятись. Аж здригнувся, уявивши, що ось і Маруся — гарна, ловка — теж має вийти за якогось осоружного писарчука, а свого, судженого, не бачити потім довіку...
— Оце ми й прийшли. Заходьте, прошу ласкаво. — Маруся поставила на призьбу одно відро, потім друге, ледь вловимим жестом поправила запаску. — Незамкнено.
Невелика хатина дихнула прохолодою. Бідність проглядала у всьому, у самих стінах, сірому грубому рядні на полу, в кількох полив'яних глечиках та мисках на припічку. І все ж хатина виглядала охайно, чисто: долівка рівно мазана, ніде жодної ямки чи грудки, на тих же стінах — пучки висхлих ромашок, чебрецю, горицвіту, пахощі їх нагадали сонячний степ літньої днини, спів жайвора, лугове роздолля.
— Сідайте, прошу. — Дівчина вказала на покуть — місце під божницею, що здавна вважалось почесним, на ньому сідали лише найбільш шановні гості. Проте ні Тетяна, ні Іван Петрович там не сіли, обрали собі місце на лаві, під вікном.
— Сідайте і ви, Марусю, та поговоримо. Але спочатку познайомимось. — Котляревський назвався сам спочатку, потім і Пряженківську назвав.
— Приємно чути, — вклонилась дівчина, все ще не сідаючи. — Мені про вас мій дядько розповідав, щасливий, каже, службою, а все через вас, пане Котляревський.
— У театрі вашим дядьком задоволені, — відповів Іван Петрович; слова дівчини йому явно сподобались, він вдячно схилив голову. Тоді вихопилась Пряженківська:
— А ви самі, Марусю, в театрі бували коли-небудь?
— Де ж мені, пані, по театрах ходити? Часу немає. Все робота і робота.
— А ви приходьте. Виберіть один вечір — і йдіть. А я попрошу Мефодія, щоб він вас всадовив добре. Можна, пане майор?
— Навіть потрібно. Приходьте, Марусю, не пожалкуєте.
— Дякую красно, може, і прийду.
— От і добре. А тепер, коли ви не проти, то й поговоримо.
— Ми, здається, те й робимо, що говоримо. Тільки ж, мабуть, нецікаво нас, бідних, слухати вам.
— Перед вами, Марусю, не такі вже й великі пани, ми ось з Тетяною Гнатівною прості люди, і все, що вас цікавить, чим ви живете, і нас не обходить. Про вас мені чимало розповідав дядько ваш Мефодій Савич. І я, знаєте, напросився до вас у гості. Говорив мені Мефодій, що чудові вареники ліпите.
— Дядько мій добрий чоловік... але перебільшує... Проте, коли ваша ласка, то зараз зроблю... Як вже вмію, з дорогою душею.
— Я пожартував, Марусю, нехай іншим разом, коли час буде. Ми ж не за тим прийшли до вас.
— То хоч що-небудь. Може, ви, пані, меду спробуєте? Це дядьків, він у нас пасічник. — Маруся поставила на стіл полумисок щільникового меду, а поряд з ним — глечик узвару і два кухлики.
— Пригощайтеся, я ще яблук внесу. Вони у нас у погребі зимували і добре збереглися.
— Не треба, спасибі, а от медом пригощуся, — сказала Тетяна. — А ви, Іване Петровичу?
— Та і я не відмовлюсь, бачу, мед липовий. Запахущий. Спасибі! І узвар — просто божественний.
— Прошу, будь ласка, — червоніла Маруся, їй було приємно і водночас незручно: яке ж то пригощання для таких панів?
Спробувавши меду, запивши його узваром, Іван Петрович попросив дівчину сісти теж, не стояти перед ними.
— Та я і постою. — Проте на повторне прохання і Пряженківської Маруся сіла поруч з актрисою.
— Як живеться вам, Марусю? Чи не можна б вам чимось допомогти? Кажіть, не соромтесь, — говорив Іван Петрович.
— Чого вам соромитись? — підхопила Пряженківська, помітивши, що очі у дівчини повняться слізьми. — Чого ж мовчите? Кажіть.
— Що ж маю розповідати, коли вам, певне, все розказував дядько мій; він один мене і розуміє, а от мати рідна і дядина — ні. Кожний божий день починається з одного і того ж: йди та йди за нелюба, він багатий, воли має, у нього хата велика, гроші є... А навіщо мені хата, воли і гроші? Мені б... — Не договорила, з очей покотились дві сльозини, за ними ще. Дівчина нечутно плакала, сльози самі, мимохіть лились і лились, пливли по щоках,вона ж їх ніби і не почувала.
— От цього, серденько, не треба.
— Заспокойтеся, Марусенько... Повірте, у вас все буде, бо ви така добра та гарна, — щиро, з глибоким співчуттям говорила Тетяна Гнатівна, пригортаючи дівчину до себе, погладжуючи її коси.
Дивлячись на Тетяну і Марусю — актрису і просту дівчину — Іван Петрович думав своє... Думка народилась раптово, як блискавка серед глупої ночі. Народившись, вона зразу полонила його, він відчув, як наполохано і радісно гупає серце, як йому хочеться цієї ж миті сісти за стіл, взяти до рук аркуш паперу і присунути каламар з чорнилом. Оце б зараз піти додому, не гаючись, щоб ніхто не затримував. Боже мій, це ж, мабуть, те, що йому потрібно, чого мучився, що не давало спокою ось, може, з того самого дня, коли пішла завіса і зі сцени почувся перший голос актора. Як хотілось зробити щось значне, цікаве, аби заполонило душі земляків, щоб глибше полюбили край свій, землю рідну, слово своє.