З цим наміром — просити князя Рєпніна про допомогу — і прийшов Іван Петрович одним з перших у приймальню. Як на гріх, візит виявився невдалим. До Рєпніних, як розповів Муравйов-Апостол, напередодні приїхали гості, і князь ще вдосвіта з кимось із гостей відбув на полювання і досі не повернувся. Ніхто не знав, коли він повернеться, міг проїздити там і годину, і півдня, а може, й більше. Матвій Іванович, ад'ютант, поспівчував Котляревському, проте, запевнив: тільки-но з'явиться їх сіятельство у канцелярії — він неодмінно повідомить, кур'єра пошле.
Довелось повертатись у театр поки що ні з чим, і першим, як на те, йому зустрівся Щепкін. Актор нічого не питав, стомлений, якийсь постарілий, не міг зрушити з місця, підпирав плечима одвірок, чекав на слово директора.
— Що з вами? Не можна ж так, голубе, — виговорював акторові Котляревський, було йому по-людськи жаль молоду людину. — Поки що я не зустрівся з князем, на полюванні він, а повернеться, — піду знов.
— А як він поставиться?
— Маю надію на краще... Не тільки ж я один про вас говоритиму, є ще люди... А поки що ми у себе зробимо так: оголосимо про новий спектакль, і весь збір піде на ваш викуп... Зіграєте Загоскінського Богатонова?
Замість відповіді Щепкін упав навколішки, схопив руку Котляревського і потягнувся до неї. Іван Петрович злякано відсахнувся:
— Та ви що? Як не соромно! За кого ж мене маєте?..
Встаньте зараз же! І кличте всіх. Почнемо репетицію.
— Вже сьогодні? — схлипнув Щепкін, підводячись на ноги і витираючи очі.
— А чого ж відкладати?
Щепкін бігцем подався до квартир, біг через площу, на грудці якійсь спіткнувся і мало носом не дістав землі, легкий вітерець куйовдив йому волосся, метляв полами розхристаного сюртука, а він біг і біг, поки не сховався в під'їзді колишнього поштамту.
Першою з'явилась Пряженківська. Рум'яна, свіжа, вбігг ла до залу і зразу ж повідомила:
— Щепкін ожив. Це ви його збадьорили, нане майор?
— Можливо. Та чи надовго?
— Невже ж нічим не можна йому допомогти? — Очі Пряженківської, сірі з зеленим полиском, незважаючи ні на що, сяяли, коса, як сніп пшениці, випурхнула з-під легкої хустки, лягла на білу мережану блузку, повна тепла і духмяних пахощів. Відійшов, присів у крісла.
— Поки що поставимо "Богатонова", а збір — на викуп. Ви не проти?
— З радістю.
— Коли б усі так.
— Так і буде. У нас всі його люблять, навіть Угаров. — Пряженківська помовчала. — А ви... не забули, що завтра неділя?
— Не забув... Нас запрошують на вареники... А заразом з дівчиною зустрінемось. Заміж силою віддають, а вона — ні.
— А він що — негарний?
— Цього не знаю.
— Все одно, підемо.
За півгодини всі актори зібрались, посідали хто де, не було лише Нальотової. Вона жила у себе вдома, будиночок її стояв поблизу Сінної площі, а проте посилати по неї нікому не спало на думку, всі ж знали, сьогодні вона зайнята у вечірній виставі і, отже, прийде десь близько п'ятої, як приходили всі ті, хто о шостій мав бути на сцені.
— Панове, — по якійсь хвилі, коли всі вже всілися, звернувся до акторів Котляревський, — маємо готувати до вистави "Богатонова", вистава пройде по передплаті, гроші ці внесемо як викуп із кріпосної залежності пана Щепкіна. Ніхто не заперечуватиме?
— Хіба ж можна? Це ж наш святий обов'язок, — першим озвався Угаров. — Та чи вистачить того збору?
— Це поки що буде першим внеском... Ну що ж, сьогодні розподілимо ролі, зробимо і першу репетицію. Богатонова гратиме Михайло Семенович. Згода?
— Буде справжній Богатонов, — кивнув Городенський.
— Звичайно ж, він, — згодився і Барсов. — Його ж вистава.
— Тепер далі...
До залу ввійшов Мефодій. Вклонився:
— Вибачте, пане майор, там прийшли до вас. Від їх сіятельства, каже.
Котляревський підвівся, посунув аркуші п'єси до Барсова:
— Продовжуйте, а я... може, й відлучусь. У записці, що приніс кур'єр, було всього кілька слів, написаних Муравйовим-Апостолом: "Іване Петровичу, їх сіятельство вже повернувся і просив вас негайно прибути на прийом..." Дивно: не він, директор театру, просить про візит, а його запрошують, та ще й "негайно". Проте роздумувати ніколи. Доручивши продовжувати розподіл ролей і першу репетицію Барсову, який і раніше, коли виникала потреба, робив це, він одразу й пішов: коли кличуть — треба поспішати... Актори мовчки проводжали його; німим поглядом, повним надії і водночас відчаю, услід дивився і Михайло Щепкін...
Князь тільки-но повернувся з полювання і сердився, можна було думати, що поїздка була невдалою, та справа, мабуть, була не в цьому. У приймальні Муравйов-Апостол, як завжди, підтягнутий, блискучий, затримав Котляревського на кілька хвилин і попередив: будьте насторожі, князь не в собі, їхав зранку у доброму настрої, а повернувся — ніби підмінили.
— А як полювання?
— Він не полював, кінь загубив підкову — їх сіятельство і повернувся. Це вдруге таке трапляється, не інакше — в прикмети вірить.
— А з ким він їздив? Не один же?
— Втрьох. Гість був з ним — його рідний брат — Волконський, і ваш помічник — Імберх. Ви ж знаєте, Олексій Йосипович — непоганий мисливець, та головне — місця знає для полювання відмінні. От і беруть його з собою...
— Спасибі, — подякував Котляревський ад'ютантові і пішов у напіввідчинені двері кабінету.
Князь був не один. Недалеко від його столу у великому кріслі сидів молодий генерал. Подумалось, що це, мабуть, і є брат правителя. Доповівши, як належало, придивився до гостя. Той теж з явним зацікавленням поглядав на Котляревського. Погляд молодого генерала і саме обличчя — сухорляве, тонке, — лишали приємне враження, і це останнє трохи заспокоїло, проте ненадовго, бо вже наступної хвилини Котляревський зрозумів — ледве заговорив князь, — для чого його так нагальне викликали.
— Виходить, мосьпане, вас можна умовити або, подейкують, і купити?
Котляревський відчув, як кров жаркою хвилею кинулась йому в обличчя; коли б це був не Рєпнін, він знав би, як відповісти на таку образу, але це був правитель краю, і, як добре знав Котляревський, невиправдано гарячкуватий, отож, комусь одному треба триматись, стриманим бути. Спокійно, дивлячись прямо перед собою, не уникаючи пронизливого погляду Рєпніна, відповів: — Не розумію, про що мова, ваше сіятельство.