Котляревський підвівся, як це робив завжди, коли мав щось важливе доповісти князеві:
— Ваше сіятельство, — заговорив тихо, але твердо, — завтра о шостій вечора, як ви зволили побажати, наш театр відчиняє двері для відвідувачів. Прошу вас і сім'ю вашу вшанувати театр, всіх акторів і прийти на першу виставу. Все буде готовим.
Князь перестав бавитись ланцюжком, підозріло поглянув на строге обличчя гостя:
— Ви певні? Все буде готовим?
— Зроблю все можливе.
— Ну що ж, іншої відповіді я й не чекав. Впізнаю майора Котляревського... Спасибі! Ви мене врятовуєте від моїх Варвар. Завтра будемо в театрі... В добрий час!
— Дозвольте йти?
— Прощайте!
Котляревський вклонився і чітким кроком, який, правда, глушив килим, пішов до виходу; вже на "порозі, в напіввідчинених дверях, знову повернувся до князя обличчям і ще раз вклонився.
14
Вже більше місяця минуло з часу відкриття театру, а в Полтаві й досі згадували, як це відбувалось, хто був на тому вечорі та що говорилось, багатьом припали до серця слова майора Котляревського — доглядача пансіону для дітей бідних дворян і директора театру. Мало говорив, але ж — як! "Шановні панове, дорогі друзі, полтавці! З святом вас, з відкриттям театру! День цей ніколи не забудеться, в нащадках житиме спогадом, як один з найсвітліших днів нашої історії. Можемо вважати себе щасливими вже по тій одній причині, що стояли біля самої колиски нашого театру..." Слова ці хвилювали, озивались до серця, підносили у власних очах, робили Причетними до справи, яка — це відчувалось у настрої присутніх — справді ставала знаменного і своїм значенням сягала далеко за межі губернського міста, робила честь усій Україні...
У гімназії, де Іван Петрович вважався простим служителем, та ще й не першого ступеня, вчителі Бутков і Рождественський після пам'ятного вечора беззастережно віднесли Котляревського до кращого вітії міста (вони не відали, що "простий служитель" вже й справді обраний вітією місцевої масонської ложі), їх підтримали Єфремов, Вельцин і, звичайно ж, давній приятель і шанувальник доглядача — вчитель малювання і креслення Сплітстессер. Навіть законоучитель підтакнув: авжеж, це так, давно відомо. Отець Георгій мимохіть згадав, як той-таки доглядач, можна тепер вважати, виручив його, старого дурня, з біди, а то ж, за малим богом, потрапив би гімназійний законоучитель на старості літ у таку халепу, що, чого доброго, лишився б і сану, і служби. Ганьба, та й годі! Згадавши розмову з доглядачем, отець Георгій відчув, як несподівано упрів: еге ж, нічого не минає марно, щось та обов'язково залишиться на згадку. Промовчав лише латиніст, з давньої своєї неприязні до пана майора, а можливо, і заздрячи йому, не міг погодитись з колегами, але й заперечувати не зважився, удав надто заклопотанного і, похнюпившись, покинув учительську. Сам директор гімназії, де годилось і, можливо, де й не слід було, говорив, що гімназії в свій час страшенно поталанило: добре, що запросили на посаду доглядача пана майора, він не тільки вихователь, але й режисер, і це доведено його роботою і в дитячому, а зараз і в міському театрі. Забув пан Огнєв, подібно отцю Георгію, випустив з пам'яті, як свого часу, ще в десятому році, категорично відмовив у посаді тому ж Котляревському, і, коли б сам правитель краю не втрутився, хтозна, чи й служив би той в нинішньому пансіоні. Дивна річ пам'ять: деякі здатні небажане, вже непотрібне їм, забувати, а згадувати (якщо згадувати) щось приємне, яке б тішило серце. Це ж саме трапилось і з паном Огнєвим.
Не могли не пишатися діти Пансіону своїм доглядачем. Старші вихованці одержали дозвіл піти на відкриття, і тепер їм до нестями заздрили молодші, яких поки що до театру не пускали, обіцяли пізніше, як підростуть трошки, однак, декому з них доглядач обіцяв термін чекання вкоротити: після екзаменів, якщо складуть їх добре.
У нещодавно відкритій у Полтаві масонській ложі "Любов до істини" її майстер — начальник генерал-губернаторської канцелярії, далекий родич відомого просвітителя, журналіста і видавця — Михайло Новиков на одному із засідань запропонував Івану Петровичу, що перед тим був обраний вітією ложі, зробити спеціальне повідомлення про театр. Братчиків цікавило все: і які нині вистави готуються, і чи братимуть акторів з інших театрів, як навчаються акторській майстерності лицедії і хто їх вчить, і, нарешті, чи лишиться трупа в місті до кінця року, а чи виїде кудись на гастролі.
Котляревський, не поспішаючи, докладно відповів на всі запитання. Назвав нові вистави, сказав, що трупа поповнилась у перший же місяць ще трьома артистами, які приїхали з Курська, а щодо навчання, то, звичайно ж, актори вчаться і на репетиціях, і, так би мовити, у вільний, тобто особистий, час, він сам трохи в цьому допомагає їм, звичайно, чим може. А щодо можливих гастролей, то про це ще не думали, проте їхати, мабуть, доведеться, бо Полтава, як не кажи, місто невелике, весь рік на одній сцені актори і в Москві не сидять.
Присутній на засіданні син славнозвісного автора "Ябеди" Олексій Капніст і чиновник Приказу громадського догляду Стеблін-Камінський висловилися в тому розумінні, що слід би, крім п'єс, що. їх сьогодні названо, пошукати і п'єси місцеві, писані, інакше кажучи, українською мовою, це було б природньо, бо театр відкрито не де-небудь, а в самому серці України, сиріч, Полтаві.
— Чого мовчиш, пане директор? — спитав Стеблін-Камінський.
— Думаю, друже, думаю... Це не проста річ — п'єса місцева. Де ж ти її візьмеш? Нема поки що таких п'єс, наскільки мені відомо.
— А ти пошукай.
— Легко сказати.
Пан Лук'янович, теж член ложі, попросивши дозволу і собі слово мовити, сказав, що він — хай це буде відомо всім братчикам — чув, ніби полтавці — козаки, ремісники цехів шевського, бондарного і ковальського, а також прикажчики, канцеляристи, одне слово, всі городяни — ремствують, і не без підстав: сором слухати, як розмовляють герої п'єси Шаховського "Козак-віршотворець", автор оної скоріше поглумився з мови, якою розмовляє весь край наш, в тому числі і полтавці.
— Чи не тому, — запитував Лук'янович, голос його гримів, аж вікна в кімнаті дому Капніста, де відбувалось засідання, подзвонювали, — чи не тому, пане Котляревський, повторний спектакль отой йшов уже у напівпорожньому залі? Ось бачите, правда. А це тому, що полтавці дали лицедійству свою справжню оцінку: не пішли дивитись — та й годі!