— Чого ж ти? Прийшов час — то треба, їхати треба. У кожного такий час настає.
— А, може, дозволите, то зостанусь? Що мені Петербург? Тут служитиму.
Іван Петрович взяв хлопця за руку, підвів до вікна. — Бачиш площу? А чи вона кінчається в Полтаві?
Простора Кругла площа не мала, здається, кінця. Торкнувшись золоченого орла на вершині пам'ятника, темного даху присутствених місць, погляд звертався далі, в поля, що починались зразу за міською околицею і простягалися за виднокіл, в незбагненну далину. Там, далеко, мабуть, теж було життя, і хто зна яке. То чи можна лишатись, нехай навіть у благословенній Полтаві, з учителем, свідомо обмежити себе своєю вулицею, хатою, стінами? Це кінець мислі і ділам людським, без яких нема і самої людини.
Він чув, як здригались плечі у хлопця, як довірливо тулився до нього. Ось так колись обняв його, Івана Котляревського, протоколіста Новоросійської канцелярії, Іоанн Станіславський і сказав: "Треба, синку! І думай, постійна думай над тим, що я заповідав тобі..." І попрощався. Біль ше вони не зустрічались, але заповіт той Іван пам'ятав і досі...
Таке життя. Діти виростають, і приходить час прощання. Це важко, нестерпно важко, але інакше не можна.
— Ти поїдеш, обов'язково поїдені і вступиш до університету, — тихо говорив учитель. — Ти багато, пізнаєш нового, ти захопишся, можливо, станеш ученим, а я, твій учитель, твій вихователь, пишатимусь тобою... Іншої нагороди мені не треба...
Юнак мовчки слухав: не згоджувався і не заперечував. І раптом, болісно зітхнувши, спитав:
— Але ж як залишу місто, гімназію, вас, учителю?
— Ось так і залишиш. Тобі тут нічого ніхто вже дати не зможе. Отже, поїдеш...
Тарас мовчки кивнув: добре, нехай так, коли потрібно. Очі учителя були сухі, голос рівний.
— Пам'ятай наші бесіди. Вчитимешся, поїдеш куди-небудь, не забувай Золотоношу, Полтаву згадуй.
— Не забуду.
— І пам'ятай ще: син ти простих людей, ти зобов'язаний їм своїм життям. Будь же добрим, людяним. Коли зустрінеш на своєму шляху стомленого, задавленого життям, допоможи йому... І останнє. Повернешся в Золотоношу — вклонись матінці...
Згадавши Марію, вкотре подумав: чи не помилився тоді? Можливо, був жорстоким? Може, слід було подумати ще раз і зважитись нарешті? Ой, ні, ні! Пізнувато повертатись до цього, все, що минуло, тепер, крім образи і невигойних мук, нічого не дасть. Марія, напевне, всього не розуміє, не підозрює, що чекало б їх завтра, позавтра... А він, як і раніше, любитиме ту далеку, освітлену місячним сяйвом, юну, з солоними від сліз губами. І — досить про це!.. Досить.
Він задумався, забувши, що поруч стоїть і чекає Тарас, чекає на його останнє слово.
Опам'ятавшись, вибачливо усміхнувся. Ще раз попросив:
— Вклонись матері!.. А коли повернешся із Петербурга, то, може, і сюди, в Полтаву, приїдеш... Буду радий. У тебе є тут друзі, сину, — зовсім тихо, майже нечутно закінчив Іван Петрович і підштовхнув Тараса до виходу;
— Чекають там... йди.
І — більше ні слова. Все лишилось в серці. Йому бути там до кінця днів...
Колись доглядач прийшов у будинок виховання, щоб лишитись тут назавжди і повністю, до кінця віддати себе юній порослі рідного краю. І якщо хоч би один з тих, що пройшов перед ним за ці роки, забере з собою в далеку дорогу, в життя, у великий світ тепло його душі, він ввач жав би себе стократ винагородженим за всі труди, всю гіркоту, яку пережив тут і які ще доведеться пережити, за все, що вистраждав для їх добра, для добра України, її майбутнього. Майбутнє краю йому виділось у корисних діяннях таких отроків, як Федір Мокрицький, Тарас Прокопович, Михайло Лісницький, Миколка Ге, Михайло Остроградський... Ось для цього віддав себе безроздільно — так само, як першій-ліпшій праці, до якої коли-небудь торкався.
За вікном шумів день. Світило сонце, раділи життю люди і птиці. Від пансіону від'їздив ще один візок. Ніби шмат серця відривався. Він бачив деякий час і пасажира того візка — високого, тонкого, як жердина, світлоокого, з відкинутим назад волоссям... Тарас стояв на приступці і пильно вдивлявся у вікна будинку, в якому провів кілька років, можливо, кращих років свого життя. Він не прощався, він надіявся, що незабаром повернеться сюди, низько вклониться своїй альма-матер, може, тут і працюватиме... Хто знає, можливо, це і здійсниться, а можливо, і ніколи. Несповідимі шляхи людські.
Іван Петрович все ще стояв біля вікна, пильно вдивлявся, як зникає за поворотом візок, слухав поволі стихаючий міський гомін. Задумався і не почув, як ввійшов Діонісій — його помічник, колишній семінарист, смішний Денис Кащук, і кличе його. Іван Петрович врешті почув і сказав, чи той не міг би прийти пізніше, коли, звичайно, справа терпить.
— Та як сказати, — Діонісій знизав плечима, потяг, за звичкою, вуса. — Там, бачите, приїхали, не то з Ромен, не то з Лубен. Просяться до вас... Хлопець з ними. До гімназії вступатиме. То чи не можна в новому році у нас поселитись? В пансіоні тобто.
— Так би й сказав... Нехай заходить... Я чекаю.
Книга четверта
ТЕАТР
1
У перший день ярмарку приїжджі лицедії показали Писаревського "Лукавіна", а наступного дня афішка, писана від руки, запрошувала подивитися комічну оперу, яка мала довгу, не зовсім звичайну назву — "Мірошник, чарівник, дурисвіт і сват". Автор оної — Олександр Онисимович Аблесимов — поставив іі в Москві у 1779 році, і тоді ж вона була надрукована. З того часу, розійшовшись по світу, вона з Москви потрапила на провінціальні сцени, і там її ставили, і досить успішно, ось уже майже сорок років. Зігравши "Мірошника", давали два дні підряд водевілі князя Олександра Шаховського — автора в свій час відомого і досі ще не забутого театрами "Козака-віршотворця".
П'єси як п'єси. В них було всього потроху: підглядування у замкові щілини, вимушені сидіння у камінах, підслухування, палкі освідчення в коханні й невинні обмани, і ще немало іншої, досить затріпаної від частого вжитку, театральної одежинки.
На такій виставі, проте, глядачі на якусь часину відволікались від цілоденних ярмаркових турбот, до того ж тут, під полотняним наметом театру, заборон особливих не існувало, дозволялося навіть під час дії зазирнути на дно пляшки, закусити, чим бог послав, поділитися з сусідом по кріслу подробицями історії про молодого негоціанта, що буцімто непогано торгував, вдало збув партію мануфактури, але того ж таки дня до шеляга програвся за картярським столом і там-таки, у герберзі грека Панайоті, — не знайшов, бідолага, іншого місця — і застрелився. У театрі не заборонялося і розмовляти, причому вголос, не побоюючись, що комусь заважаєш.