Перший порив, як крик новонародженого, потім і він, і вона, відчувши недоречність у присутності Тараса подібного кроку, справились з собою, у всякому разі, дивлячись на них тепер, не можна було думати, що зустрілися після довгої розлуки колись дорогі один одному люди.
Марія запропонувала сісти, бо, далебі, і стіл чекає їх пильної уваги; він підсунув їй крісло, сам сів навпроти. Спокійно вуркотів самовар на полу, у його дзеркальних боках відбивались квадрати вікон, бронзове люстро, підвішене до стелі, високі жовті свічки в ньому.
На столі — чотири прибори; спостерігши це, Котляревський озирнувся: хто ж четвертий? Пані Сплітстессер поїхала з місяць тому гостювати у Миргород до своєї матері і ще, мабуть, не повернулася, а господар дому, певно, в гімназії. Тоді ж хто сяде до столу? Марія Василівна, помітивши запитливий погляд учителя, пояснила:
— Господар був таким добрим, що віддав нам на деякий час дві кімнати і цю залу, от ми — тобто я, моя вихованка Софія і Тарас — в них і живемо. Софійка після довгої дороги трохи нездужає, вона не вийде до столу. — Поглянула на Тараса, — може, б ти, любий, пішов до неї, бо одній їй журно, почитай, вона, либонь, любить слухати, коли ти читаєш...
Тарас слухняно підвівся з-за столу і, вклонившись, вийшов у сусідню кімнату.
Котляревський і Марія лишились самі.
Їй хотілось говорити і говорити, згадувати минуле, їхні заняття, свою переписку "Енеїди", прогулянки над Супоєм-рікою, вечори на сільському вигоні, безконечні бесіди в маєтку покійного дядечка. А ще хотілось розповісти, як жила ці роки, мріяла про зустріч з ним, своїм першим учителем. Не раз він приходив до неї у снах, осяяний сонцем, потім насувалась грозова хмара — і він щезав, а вона не знаходила собі місця: боялась, може, то не хмара, а якась небезпека нависала над ним. Щоб порятуватись від непогамовного-суму, хоч на часину втекти від нього, багато мандрувала, надіялася: в дорозі, в далині від місць, де пройшла юність, знайде спокій. Та це лише здавалось, бо ніщо не зникало, кожен прожитий день був з нею, ні на хвилину не полишав одну.
Нічого подібного, проте, не говорила, лише дивилась на нього і не могла надивитись. Бачила — не могла не бачити, — як він постарів, першим снігом вкрилися скроні, у чорне, колись густе волосся вплелися білі ниті... А обличчя майже не змінилось: той же тонкий ніс і тверде підборіддя, високе чоло, де-не-де помережане зморшками, смаглявість — все лишилось, і очі ті самі — уважні, добрі, з лукавинкою у глибині, правда, ледве помітною, але лукавинка була, вона знала її і раніше, і, ледве поглянувши на нього, зразу —побачила її, відшукала, як щось потаємне, тільки їй знайоме. Боже, вона віддала б усе, тільки б прихилити до себе, до грудей, своїх цю сивувату голову, а він... він нехай би поклав свої руки їй на плечі, як колись в останню їх зустріч, і здригнулась — адже він і цілував її у солоні, розпухлі від сліз, губи. На мить прикрила очі — так гостро відчула пружне тепле торкання. Та це лиш привиділось, вже нічого нема, вони тут самі, він ось — за столом, не зводить з неї очей, помітив її погляд і, ніби схаменувшись, посунув їй чашку:
— Скільки минуло літ? — спитав і сам відповів: — Більше сімнадцяти.
— Невже? А ви... ви ось не змінились. Такий, як був.
— Що ви!.. Час, Машенько, владний. Він назвав її по імені, як тоді, в пору юності, і вона почервоніла і, ледь кокетуючи, по-жіночому хитрувато спитала:
— А я змінилась?
Не поспішав відповісти, неквапно помішував у чашці запахущий, на липовім цвіті настояний чай.
— Ви мовчите?
Він ледь помітно усміхнувся, задумливо поглянув на її схудле, але ще свіже обличчя, на пишне волосся, заплетене, як колись, косою.
— Для мене — ні!.. Не змінилась. Проте хтозна.
Марія пораділа відповіді, і щось їй водночас не сподобалось, мимохіть підібрала губи, все такі ж пухлі, ледь випнуті, поправила шаль на плечах. Жоден рух її не сховався від уважного ока учителя. Він розумів: перед ним сиділа жінка, яка знала собі ціну, і до того ж неймовірно багата, що ні в чому собі нині не відмовляє.
Він не глухий, і живе не за тридев'ять земель від Золотоноші. Не раз доходили чутки і в Полтаву про вдову Семикопа, і Тарас іноді розповідав, як живеться йому у названої матері... Люди в маєтку пані Семикоп, як і в сусідніх селах, стогнуть від непосильної роботи на панщині, на свою "добру паніматку". Ким би він, колишній учитель, став, коли б доля привела його під один дах з нею? В кращому разі... нахлібником, яким можна поштуркувати, як кому заманеться. І, подумавши так, похолов.
Марія думала про інше. Вона прагнула зустрічі і нічого більше. Написала перша, а тепер і приїхала. Щоправда, був привід: тривога, посіяна листом сина. І, щоб розвіяти підозру вчителя, сказала про цей лист. І тут же додала, що вдячна йому за сина, її приймака. Незабаром він закінчить гімназію, поїде, щоб продовжити навчання, але ні Тарас, ні вона не забудуть, що він зробив для них.
Вона говорила про Тараса, а погляд говорив інше: їхала, тряслась по розбитих шляхах губернії насамперед заради нього, Івана Петровича. Всі ці роки пам'ятала лише його, учителя. І вона ніскільки не змінилась. Була заміжня, та хіба ж пан Семикоп став її чоловіком? Ніколи не був і не був би... Роки, правда, віддалили їх — учителя і його ученицю, — та хіба ж вони не зрозуміють один одного? Можливо, варто йому приїхати в Золотоношу, до неї? А як це зробити? Та й чи поїде він? Зважилась і спитала. А він, подумавши, відповів, з радістю приїхав би, та зараз не зможе: тривають екзамени, а після них мусить готувати пансіон до нового навчального року, треба побути і з матір'ю, вона все одна і одна, і... працювати час. Він не все зробив, що колись думав, конче нині потрібно закінчити. Пізніше — може, по осені — він і приїде...
Ні, думала, у нього хтось є, якась жінка, так одного разу їй говорили "добрі люди". А коли навіть так, то що ж тут дивного? Він — мужчина і нікому нічим не зобов'язаний, він, врешті, одинокий. Ах, про що вона думає? А ревність, як хробак, точила серце, не давала спокою. Хто ж вона, та щаслива?..