Несподівано опинився перед фокусниками, біля входу — як говорив напис — у кабінет жахів. Зазивали настирливо запрошували подивитись їхнє мистецтво, обіцяючи досі ніким не звідані гострі відчуття. Вони не відпускали, кроку не давали ступити, мало поли не відривали, і довелося ризикнути талером. Перед маленьким екраном в темному приміщенні якась молода жінка повільно роздягалась; залишившись в одному пеньюарі, кокетливо вигнула дебелі стегна і сказала: "Алес... Нох айн талер" [18] — і вийшла геть. Таких шарлатанів на Русі відшмагали б батогами і вигнали а ярмарку, а тут відвідувачі — товсті, в капелюхах і циліндрах бюргери — весело реготали і кидали до скриньки нові талери.
Сподобались воскові фігури, вони були настільки майстерно подані, що здавалися живими. Мав нагоду і повеселитись, слухаючи, як ревно вихваляли самих, себе зубодери, вони ж і окулісти.
Привернули увагу книжкові лавки, вони займали цілий ряд, зразу ж за мануфактурою і східними прянощами. Яких тільки книг тут не було! Одну книгу можна було легко сховати в кулаці, а іншу і не підняти. Він бачив книги, присвячені різним наукам, причому на багатьох мовах. Були б зайві гроші, взяв би побільше, але змушений був обмежитися лише новим виданням Шіллера і книгою, яка належала перу Гете.
Надивившись всякої всячини, вже зібрався йти, коли раптом під стіною старої крамниці загледів інваліда — без обох ніг; сидів він біля килимка, на якому розклав різні сувенірні дрібнички, мабуть, виготовлені ним самим: коники, дівча під казкову Лореляй з синіми очима і золотими кісками, ведмедики, кізки, птахи, і все це було зроблено з дерева, корінців, пучечків соломи, якихось клаптиків матерії, просто, але так гарно, що мимохіть привертало увагу. Біля килимка зібрався чималий гурт цікавих.
Котляревському кинувся у вічі розірваний на лікті мундир, худа шия, що випирала із несвіжого комірця, глибоко врізані зморшки на землистих щоках і подумав: мабуть, всі на світі інваліди схожі між собою; німець чимось нагадував старого знайомого полтавчанина — відставного солдата, інваліда турецької війни, що прослужив в армії понад двадцять років, і ще служив би, коли б не був поранений. Тепер сторожує біля лавок купців Алексєєвих у гостиному ряду в дощ і спеку, в сніг і град. І хто зна, чи є притулок у старого.
Відчувши погляд, німець підвів голову:
— Вас волен зі, гер гауптман? [19]
Він не міг стояти тут більше. Поспішаючи, видобув з кишені кілька монет і поклав на килимок.
Як в тумані, чулись голоси: інвалід просив пана офіцера взяти що-небудь на згадку, покупці — в париках і капелюхах — щось говорили і теж здивовано, нічого не розуміючи, дивилися услід диваку — російському офіцерові...
Ранком другого дня покинув Дрезден, по-дружньому попрощався з черговим офіцером штабу, який дав притулок на своїй квартирі.
За містом, на широкому тракті, довго дивився, як тануть у ранковому мареві кірхи, стіни фортеці, все місто, а потім відійшли назад і пригірки, і вітряки на них, вочевидь схожі на полтавські, що біля Київського в'їзду.
Згадавши Полтаву, гостро відчув, як знудьгувався за нею, тихою і затишною, за своїми пенатами, і здається, роки не бачив рідного обличчя матері...
Стоячи тепер біля настіж розкритого вікна, згадуючи день за днем свою подорож у німецьку землю, подумав, який, справді, широкий світ і як мало знають про нього люди; живучи за високими парканами, не підозрюють, їцо діється за ними, і світ від того здається їм тісним, вузьким, як небо в цьому віконці. Знаючи якусь дещицю про інші краї, люди без сумніву більше любили б і рідну землю, дорожчої від якої немає в світі...
У двері обережно постукали. Ввійшов доглядач станції:
— Екіпаж готовий, ваше благородіє.
— Дякую! Я теж готовий.
Дорогу, цього разу по давно і добре знайомих місцях, оживляв зустрічний поштовий диліжанс, одинокий ходок, якого, здається, бачив раніше десь під Полтавою, — така ж сіра свитина, важкий мішок за плечима, ціпок, постоли, — або і чумацька валка. Щоправда, зустрічі такі були рідкими, і все-таки, кожна нова хвилина наближала його до Полтави.
29
Минуло ще чотири дні швидкої їзди — і княжий посланець загледів нарешті околиці міста, примітив здалеку Київський в'їзд, і радісно закалатало серце: вдома! вдома! вдома!..
Як виявилось, його чекали біля самого в'їзду. Поруч зі знайомим будочником стояв чиновник губернської канцелярії. Він підійшов, ледь карета проїхала під високо піднятим шлагбаумом.
— Зі щасливим поверненням, ваше благородіє, — торкнувся капелюха. — Чекаємо вас уже три дні.
— Трапилось що?
— Нічого особливого... Наказано лише вас зустріти і тієї ж миті доповісти їх сіятельству. Справляться зволили кожного дня про вас. Чекають.
Все зрозуміло: князь хоче знати, що передало йому високе начальство, як оцінили його, генерал-губернатора, старання. Ну що ж, він готовий доповісти про поїздку.
Доповідь була короткою. Передав князеві вдячність військового міністра за доставлене послання, крім того, Аракчеєв обіцяв доповісти про все самому цареві, а що той скаже, як оцінить службу генерал-губернатора, покаже час. Коротко розповів, що бачив і як був прийнятий у Дрездені.
Князь лишився задоволений доповіддю і, подякувавши доглядачеві за вдало виконану місію, зразу і відпустив. Прощаючись, сказав:
— Мав задоволення переконатись: чекають на вас у пансіоні. Не побачившись з вами, вихованці не виїжджають на літні вакації. Так що поспішіть... — Князь йшов поруч з Котляревським по широкому м'якому килиму, майже такий же високий, як і капітан. Серед кабінету спинився: — Потім, можливо, ще раз попрошу вас виконати одне доручення.
— Знову в дорогу, ваше сіятельство?
— Так. Але... не в Дрезден, ближче — в столицю. Та це ще не завтра. Пізніше...
Князь дотримав свого слова. В листопаді того ж 1813 року Котляревський відправився з новим дорученням князя в Північну Пальміру. Виконавши його, мав щасливу можливість зустрітися зі своїми петербурзькими друзями. Насамперед побував у Миколи Гнєдича і витирав радісні сльози, слухаючи нові глави з його перекладу Гомерової поеми, і той радів, почувши, що Іван Петрович працює над п'ятою піснею "Енеїди". Не могли наговоритись, надивитись один на одного. Потім відправились до Крилова.