Учитель російської історії Рождественський, зрозуміло, не заперечував, більш того, був радий, .що почесний гість, яким був губернатор, не просто присутній на екзамені, але й бере в ньому участь.
— Скажи нам, — звернувся до Мокрицького, що якраз відповідав по білету, Тутолмін, — що тобі відомо про захист нашої славної фортеці, токмо Полтави, в одна тисяча сімсот дев'ятому році? — Губернатор розпушив вуса, поглянув на князя, що сидів у самому центрі за столом. Правитель, як було помічено, схвально схилив голову, а це означало: їх сіятельству подобається запитання, і воно хотіло б послухати відповідь.
Мокрицький тільки-но розповів про Володимира Мономаха і його час; почувши запитання, яке поставив гість при великій зірці і стрічках, заїкнувся було і... затих. Схудлий за час екзаменів, з погаслим рум'янцем на блідих щоках, він стояв серед залу, опустивши голову, не знаючи, куди подіти довгі руки, що уперто вилізали із куцого гімназичного мундира.
Більше інших хвилювався Рождественський — він то червонів, то бліднув, як мрець. Вчитель не міг уявити, щоб Мокрицький, один з кращих його учнів, не гірший від Лісницького у знанні руської історії, не знає запитання, повинен знати; на уроках неодноразово згадувалось про жертви, які понесли захисники фортеці, більше, правда, про те нічого не говорилось, але ж більшого і не вимагалось, головна увага приділялась основному бойовиську на бранному полі під Полтавою.
Мокрицький не підозрював, як хвилюється учитель, уперся поглядом у долівку, опустив руки і мовчав, безнадійно намагаючись стишити дріж у ногах. Він ледве стояв, лише силою волі примушував себе триматися. Назрівала явна неприємність. Дехто із присутніх учителів, зокрема отець Георгій і латиніст, стиха потирали руки: ось де виявиться, які має знання протеже-доглядача, нехай про це знають і "отці" міста.
Ближче від усіх до учня виявився Іван Петрович. Як і всі, він бачив: Мокрицький хвилюється, але ніхто не знав істинної причини. На хлопця напала гикавка, і він не міг через те вимовити й слова, а може, дещо і позабув від хвилювання. Доглядач співчутливо дивився на бліде, вкрите дрібними краплями поту юне обличчя і кілька разів кахикнув, намагаючись тим самим привернути увагу Мокрицького. Але той ніяк не реагував на покашлювання. Мовчання затягувалось, ще мить, ще хвилина — і екзамен, так гарно розпочатий, закінчиться конфузом. Відчуваючи, що критична риса ось-ось перейде грань, Іван Петрович, ні до кого конкретно не звертаючись, сказав:
— Їх превосходительство пан губернатор питає, як захищали від ворога своє місто полтавці. Скільки днів тривала осада її військами Карла, хто керував гарнізоном Полтави в ті дні, що, між іншим, сказав поет про наше місто? — додав доглядач, ледь помітно моргнувши Мокрицькому, закликаючи тим самим заспокоїтись, взяти себе в руки і ніби кажучи: ти ж все знаєш, не раз ми бували на валах і місці бою, пам'ятаєш наші бесіди? Чого ж ти хвилюєшся?
Нема нічого дорожчого вчасно поданої допомоги, дружнього слова. Мокрицький зразу ж відчув, як влягається хвилювання, як зникає прокляте дрижання в ногах. Ну, звичайно, він пам'ятає вірші про Полтаву і все-все пам'ятає: хіба ж можна забути вечірні бесіди пана доглядача? Вибачившись, що трохи затягнув з відповіддю, дозволив, мовляв, собі дещо пригадати, почав говорити — чітко, без натяку на заїкання. Він згадав все, про що розповідав доглядач, що чув і від учителя на уроці. Підносячи руку, то опускаючи її, Мокрицький передавав жестом, голосом, як говорили і діяли героїчні захисники фортеці. Згадав і слова поета про Полтаву. І заговорив ще голосніше, сам дивуючись своїй упевненості.
Зал слухав. Слухали почесні гості. Рождественський бачив, що вихованець розповідає більше того, що в свій час викладалось, і сам себе запитував: звідки такі знання? І все ж було приємно: його учень, з його предмета екзамен. Огнєв зрідка поглядав на князя, ніби бажав сказати: ось які у мене вихованці! Ось що вони знають! Це ж більше, ніж вимагає гімназична програма. Городничий Осьмухін сидів весь час тихо, думаючи про щось своє, та раптом ніби ожив, заворушився, і коли Мокрицький дійшов до розповіді про бойові дії полтавців, зокрема про те, як одного разу захисники фортеці, зробивши назустріч шведам підкоп, зірвали міну, яка готувалась противником, не витримав і, ляснувши долонею по столу, перекриваючи голос гімназиста, збуджено заговорив;
— Ось як ми їх! Добряче все-таки! Щоб пам'ятали, як до нас ходити! Молодець, братику! Дякую!
Городничий поспішив дістати із задньої кишені сюртука хустку, винувато вклонився і взявся старанно обмахуватися, ніби йому стало парко, заклопотано витирав зволожені очі.
Князь вибачливо кивнув, Тутолмін осудливо похитав головою. Учителі і учні сиділи мовчки, опустивши очі. Між тим, Мокрицький, почекавши кілька секунд і бачачи, що ніхто його не спиняє, продовжував:
— А що колись говорив поет про нашу Полтаву, гідну похвали? Ось що він сказав:
Но и радость смотрит горем:
И в Аркадии моей
Город смотрит грязным морем,
Как придет пора дождей...
Русской удали дорогу
Петр очистил здесь штыком,
И с тех пор мы, слава богу,
Кое-как себе живем.
Между тем, как будто шведы,
Чтоб воздать Полтаве злом,
Мы ее, ковчег победы,
Потопленью предаем...
Братья!.. не грешно ли вчуже
Видеть, господи спаси,
Как барахтается в луже
Город славный на Руси?..
Что же? Нет беды в попытке...
Стих мой брошу на авось:
С мира просим — не по нитке,
А по камешку нам брось!..
Пусть откроется подписка, —
И Полтава спасена:
Ей не нужно обелиска,
Мостовая ей нужна.
Закінчивши декламувати, Мокрицький, як велося в таких випадках, низько вклонився — уклін чомусь був адресований служителю, що стояв у кутку, — і зробив крок назад, чекаючи нових запитань або запрошення зайняти місце на лавах гімназистів. Проте ніхто не поспішав не з новими запитаннями, і на місце, до товаришів, його теж не відсилали.
Екзаменатори і почесні гості не знали, що робити: чи висловити задоволення відповіддю, чи зробити догану гімназистові, що посмів прочитати вірші, в яких по суті осуджувалась міська влада за бездіяльність. Рождественський і Огнєв бачили, бачив це і доглядач Котляревський: городничий Осьмухін позеленів, потім став червоним, ніби його облили кип'яченою водою. Багатозначно поглянули один ни одного Тутолмін і генерал-губернатор. Раптом князь — дещо, правда, роблено — засміявся: