Віднайдений рай (збірка)

Страница 6 из 35

Самчук Улас

На доріжці з’явився молодий огрядний тип. Звідки він вийшов, не угледів. Виглядав стурбованим, оглядався на всі боки, ніби його переслідувано, а він шукає лише щілинки, куди б йому втикнутися. Оббігши довкола палісадника, він підійшов до мене і втиснувся без запиту, нахабно, в той невеличкий простір на лавчині, який відділяв мене від власнички круглих колін. Було тісно, ніяково. Ані встати та йти, ні лаятись з ним. Що хоч. Але він зацікавив не лише мене, а й інших.

Перш усього, зсунув він свою потерту шоферську кепку на запотиличник, оголив своє широке ластовинясте чоло, покрите маленькими крапельками поту. Одним махом широкої волосистої руки стер піт з чола, опісля витер долоню об полатані на коліні плюшеві штани. Обличчя його цупке, жилаве, все в ластовинні. Карк міцний, бичачий, оброслий ясно-рудими волосинками, не дуже чистий. Плечі міцні, широкі. Ще раз витерши чоло, він рвучко заложив ногу на ногу, виставивши всім напоказ великий, тяжкий, широконосий черевик. З бічної кишеньки висмикнув зім’яту листівочку, олівець, притиснув ліву руку до довгої, як коров’ячий язик, латки на коліні і великим чітким письмом щось писав.

Хотілося знати, що… Що може та схвильована, груба рука там писати? Сонце било саме на ту руку, і руде її волосся горіло сріблом-золотом. Він написав пару слів і задумався; одірвав зір від листівки, подивився у простір, невідомо куди. Кепка його стирчала на потилиці, а широке, як скеля, чоло, видно, обертало тяжкі думи, бо на ньому засівались дрібно та густо краплини поту. Очі його глибокі, порожні, туманні. Вони ніби завішені були густою пеленою, сумовитою і разом грішною, якогось серпанку.

Після споглянув я на листівку, яку він так і не відривав від коліна. На ній великим, кривим, але чітким письмом по-німецьки стояло: "Лібе, зіссе Ґрете!" з величезним кривим знаком оклику. Той оклик ніби дійсно кричав, кричав безсоромно, на всю губу: ,,Лібе, зіссе Ґрете!". Кричав ті самі слова, бо більше те широке пітне чоло, видно, не в силі було з себе вичавити. Вираз його обличчя, крик знаку оклику, щільно та гнітюче якось лягли на мою тямку. Було ніяково, тісно, хотілося втекти або випхнути його геть.

На хвилинку увагу мою тяжку, як мокра темна дерга, підіймає і відвертає купа різнобарвних голубів, що розсипною ракетою зірвались з-під синяви неба і розсипалися на яскравій зеленині. Впали, крилами затріпали, плюскаючи густим тяжким сонцем, а після щільно до холодної зелені волами поприсідали і ськатись почали. Вони були рахмані і спокійні. Бозна глибоко як кружляли у повітрі і з чистим голубиним сумлінням усілись у самий центр одного з бурних людських джерел на землі. Їм байдуже, що навколо клопіт та поквап, метушня двірця…

Їм байдуже, що змашиноване оточення до того очманіло, що навіть не цікавиться ними, тому й зрахманіли вони. Тільки одна жива істотка, одно мацюсіньке, розкаракувате створіння відділяється від гурту і шкандибає за голубами на травник. Хлоп’я куце, грубе, з вилинялою від сонця тупою ослячою голівкою. На опецькуватих, пухких, у білих панчішках ноженятах, чапчики, якими воно смішно, по-качачи перевалюючись, чапотить на травник і бігає за голубами. Голуби майже не тікають. Очі всіх витріщаються… Ніхто не знає, де його нянька, а читати воно само не вміє. На травнику сувора пересторога не торкатись його, яка необов’язкова лише для голубів, дощу та густого тяжкого сонця.

– Киш! Киш! А киш!

Дитинча підкотиться до голуба, от-от наступить, от-от спотикнеться і полетить сторчака… Нагнеться вайлувато, розчепірить куці пальчики на опецькуватих, як прачики, ручках, і як тільки збирається голуба за хвіст цапнути, як той тріпне крилами, підскікне, а дитина дивиться з сумом на свою порожню, з розчепіреними пучками долоню.

На обличчях, на устах перебігає усміх, а в мене очі загоряються і паленіють… Мене лише острах бере, що от-от щось грізне згребне те хлопя, здушить і викине туди за будинки. І острах мій не був даремний. Вже здаля біг сторож засапаний, і тупаючи люто по доріжці тяжкими черевиками, наробив галасу. Голуби знялися і полетіли, а хлоп’я розкаракувате, маленьке сотворіннячко, гірко безпорадно заплакало.

Оглянувся і повів зором по всіх лицях навколо. Сонце посмажило багатьом чола, і вони від того більш випняті, більш кулясті, бронзові якісь. Мене пражило у ліву щоку вже тільки до половини. Воно спадало за величезний, шпичастий будинок з темною закуреною вежею, до якої прилип круглий, чорний, з білими цифрами годинник.

А коли звернувся до мого сусіди – він іще сидів над листівкою, на якій крикливий кривий знак оклику вигукував: "Лібе, зіссе Ґрете!" Його грубі ластовинясті, з рудими волосиками пальці цупко душили хімічний олівець. Шия, ніби закопчена шинка, все ще була червона та міцна. А вираз очей вже в’їдливий, залякано-гострий. А загалом від нього віє глибоким одчаєм…

Коли раптом на очі густі свої брови нап’яв, вколов поглядом десь далекодалеко у просторі невідомо який спогад, шарпнув різко листівку, подер її на дрібні, дрібні клаптики і тісно затиснув їх у долоні.

Я бачив, як корчились на його кулаці великі випнуті жили. Після цього він встав… Оглянувся навколо та зробив пару непевних кроків… Шарпко кулак тріпнувсь над кошиком до відпадків і витрусив туди всі клаптики, які поволі падали, ніби пелюстки відцвілого квіту.

Ішов він, видно, зовсім забувши, що під ним твердо втоптана доріжка. Бідака уявляв, мабуть, що ступає по пливучих крижинах. Так поплівся у напрямку двірця, до якого, видно, підкотив свіжий інтернаціональний кур’єр. А, видно, це було по всіх машинах. Всі вони насторожились. А під сходи головного виходу підповзли величезні темно-сині дві черепахи з великими бронзовими на здуховинах написами "Кюнард". Це відкриті мандрівничі автобуси інтернаціональної мандрівної компанії. Тяжкі, довгі. Мені видно з-під віття букового через дорогу тільки грубезні, подвійні шини коліс та до половини напис: "Кюнард". Підкотили і вкопались.

Заки я звівся, щоб і собі подибати ближче до більшої метушні (я завше тичу себе у всяку метушню), коли якась особа, що бундючно несла за пазухою два величезні рідкуваті кавуни, протягнула поперед мене песика. Песик поганий, білий, кудлатий, скидався на ковтуна старої заялозеної кожушини, ввесь час упирався, сунувсь кожному під ноги, нюхав кожний кіпчик, підіймаючи при цім задню ніжку… Але особа ніколи не дала йому докінчити те, що годиться. Бідака хоч-не-хоч, а мусів волоктися далі за особою. От, думаю, коли б хто змусив її таку паскуду по місті волочити, то було б гамору! А добровільно тягає. І ще задоволена.